Театр «Березіль» — так офіційно стало називатися з весни 1926 року Мистецьке Об’єднання «Березіль». Відповідно до рішення Всеукраїнської театральної наради, театр «Березіль» переїхав до Харкова (тогочасної столиці України, де працював під мистецьким керівництвом Леся Курбаса протягом 1926–1933 років. Свій перший харківський сезон «Березіль» відкрив 16 жовтня 1926 року прем’єрною виставою Ф. Кроммелінка «Золоте черево» в режисурі Леся Курбаса. Попри очікування, «Золоте черево» викликало неприйняття публіки й партійного керівництва та спричинило гостру дискусію. З цього приводу Юрій Шевельов згадував: «Якщо вистава мала бути викликом Харкову, вона стала тільки шахом. Харківський глядач відповів матом. Виставу він збойкотував, заля була майже порожня, вистава йшла два тижні, себто дванадцять разів, і більше не відновлялася».
Нові умови роботи репертуарного театру, несприйняття експериментальних постав глядачем і політичні вимоги керівних органів змусили Леся Курбаса істотно відкорегувати репертуарну політику й загальний характер діяльності «Березолю». На афішах відтепер переважала радянська драматургія (Іван Дніпровський, Всеволод Іванов, Мирослав Ірчан, Микола Куліш, Іван Микитенко, Леонід Первомайський). Було поновлено вистави революційної тематики «Пролог» (у первісному варіанті «Напередодні») і «Гайдамаки», підготовлено агітаційне ревю «Жовтневий огляд» (1927), а також (на вимогу дня) вистави-одноденки «Народження велетня» і «Товарищ женщина» (обидві — 1931). Для заохочення масового глядача в театрі виставляються розважальні спектаклі: оперета «Мікадо», ревю «Алло, на хвилі 477» та ін.
Постановниками в «Березолі» стають переважно вихованці Курбасового режштабу київського «призову»: Фавст Лопатинський («Сава Чалий» І. Карпенка-Карого (1927)), Борис Тягно («Король бавиться» В. Гюго (1927), «Бронепоїзд 14-69» Вс. Іванова (1928)), Януарій Бортник («Яблуневий полон» І. Дніпровського (1927)). До них долучається запрошений з Москви режисер і актор Валерій Інкіжинов («Седі» Д. Колтона та С. Моема (1926); «Мікадо» за А. Саллівеном (1927)). Від 1930 року першість за кількістю режисерських робіт належить молодшому поколінню учнів Курбаса — Борису Балабану («Плацдарм» М. Ірчана (1932)), Леонтію Дубовику («97» М. Куліша (1930), «Кадри» І. Микитенка (1931), «Пан де Пурсоньяк» Мольєра (1933)), Володимиру Скляренку («Заповіт пана Ралка» В. Цимбала (1930), «Невідомі солдати» Л. Первомайського (1930), «Хазяїн» І. Карпенка-Карого (1932)) та ін.
Вершинним мистецьким здобутком «Березолю» й усього українського театру 1920-30-х років можна назвати п’ять одноосібних спектаклів Леся Курбаса, поставлених у Харкові: «Золоте черево» (1926), «Народний Малахій» (1928), «Мина Мазайло» (1929), «Диктатура» (1930), «Маклена Граса» (1933). Співтворцями режисера були художник Вадим Меллер і композитор Юлій Мейтус, а головні ролі в цих виставах виконували Амвросій Бучма, Йосип Гірняк, Мар’ян Крушельницький, Наталя Ужвій, Валентина Чистякова, Степан Шагайда та інші.
Як творчий організм театр «Березіль» був організаційно вмонтований у радянську культурно-пропагандистську систему. Його актори брали участь у різноманітних агітаційних заходах, серед яких тривала поїздка 1930 року, що була частиною політично-культурної акції, пов’язаної з будівництвом Дніпрогесу. «Березіль» гастролював у Одесі (1928, 1929), Києві (1929), Грузії, але, на відміну від інших провідних радянських театрів, жодного разу не бував у Москві чи Ленінграді.
У зв’язку з організаційними змінами в діяльності «Березолю» педагогічна робота Курбаса в студії при театрі локалізувалась, а його вплив на український театральний процес, навпаки, став суттєвішим. З ініціативи Курбаса, під патронатом його самого чи його підопічних відкривалися нові різножанрові театри (театр малих форм «Веселий пролетар», театр музичної комедії, театри ляльок). Учні Курбаса, вихованці студій МОБу, колишні актори й режисери-березільці — Андрій Авраменко (Ірій), Борис Балабан, Василь Василько, Михайло Верхацький, Гліб Затворницький, Гнат Ігнатович, Юхим Лішанський, Фавст Лопатинський, Сергій Каргальський, Зінаїда Пігулович, Борис Тягно — активно працювали в кіно і театрах усієї України.
Вплив «Березолю» та його мистецького керівника під час театральних диспутів 1927–1929 років виявлявся в тісних контактах Курбаса з літературно-мистецьким середовищем Харкова, його участі в діяльності ВАПЛІТЕ й мистецьких дискусіях. Утім, від 1929 року художня практика, естетичні й проблемно-тематичні пріоритети цього театру зазнають гострої критики як із боку влади, так і з боку опонентських культурно-мистецьких організацій ВУСПП та «Нова генерація». Слідом за критикою настає час вилучення з репертуару спектаклю «Народний Малахій» і масованих виступів проти «Березолю.
Заборона останньої вистави Курбаса «Маклена Граса» (1933) стала своєрідною межею між мистецтвом відносної свободи й тоталітаризму. Після рішення засідання колегії Наркомосу УСРР 5 жовтня 1933 року, яким режисера усунули від керівництва створеного ним театру, «Березіль» очолив його учень, режисер та актор Мар’ян Крушельницький. 1935 року театр «Березіль» було перейменовано на Харківський театр ім. Т. Шевченка, а частина провідних акторів перейшла звідти працювати до Київського театру ім. І. Франка.
1987 року на відзначення 100-річного ювілею Леся Курбаса в театрі ім. Т. Г. Шевченка було відкрито малу сцену «Березіль».
