П’єса на 4 дії Миколи Куліша.
Прем’єра вистави відбулася 24 листопада 1930 р. у Харкові.
Режисер — Лесь (Леонтій) Дубовик
Художник — Вадим Меллер
Композитор — Юлій Мейтус
Режисери-лаборанти — О. Іщенко, К. Коваленко
Смик Сергій, незаможник — Данило Антонович
Копистка Мусій, незаможник — Лесь Сердюк, Амвросій Бучма
Параска, його дружина — Надія Титаренко, Ганна Бабіївна
Стоножка Іван — Василь Стеценко
Ганна, його дружина — Наталя Пилипенко, Антоніна Смерека
Вася, їхній син — Микола Назарчук, Іван Гавришко
Дід Юхим — Йосип Гірняк, Сергій Ходкевич
Панько — Федір Радчук
Годований, куркуль — Олександр Романенко
Гиря Гнат — Мар’ян Крушельницький, Сергій Карпенко
Лизя, його дочка — Олімпія Добровольська
Дід з ціпком — Дмитро Мілютенко
Злий — Микола Савченко
Хтось — Андрій Шутенко
Ларивон, наймит Гирин — Митрофан Кононенко, Борис Дробінський
Орина, старчиха — Софія Федорцева, Клавдія Пілінська
Чоловічок — Михайло Жаданівський, Григорій Козаченко
Черниці з монастиря:
1-ша — Орися Стешенко, Н. Горна;
2-га — Ганна Лор, Леся Даценко
Куркулі: Павловський, Попенко, Фарфель, Сокіл, Тамара Жевченко, Коломійцева, Юлія Фоміна, Балабанова, О. Верещинська
Середняки: Сидоренко, Софієнко, Гріньов, Гладков
Незаможники: Сергій Верхацький, Ващенко, Бондаренко, Пішванів, Козирьова, Ярослава Косаківна.
Микола Куліш увірвався в українську літературу вже першою своєю п’єсою. Трагедію «97» було написано під враженням від поїздки взимку 1921-го та навесні 1922-го років по Херсонщині, коли автор працював інспектором Повітнаросвіти. Мандруючи з села до села, Куліш намагався врятувати народні школи й інтернати від занепаду, а дітей — від голодної смерті. Часто — безуспішно… У листі до Івана Дніпровського 1923 р. Він пише: «Ніколи я не мав на думці, що виступлю на літературну царину з п’єсою. Коротеньке оповідання, новела мусили бути за первака. А сталося так, що п’єса вилупилась».
Події страшної зими 1921–1922 рр. оберталися проти найбідніших — вони гинули родинами, унаочнюючи класову статистику голоду. «В п’єсі немає визначної, монументальної дії, — пише Куліш. — Це рядок малюнків в сіреньких рямцях сільського життя, злиденного, вбогого, та ще й поруйнованого голодом… Немає тут пафосу, немає блискучих бойових лозунгів. Революційні будні, дрібненька, але гостра і невпинна боротьба. Незаможники крешуть уночі, щоб засвітити Червоний огонь. Ворожа сила — куркулі і голод — давить їх і валяє на смерть».
«Березіль» двічі звертався до цього драматургічного матеріалу.
Влітку 1925-го року в Києві з’явилася перша редакція постановки. Вистава не відбулася. Молодий режисер Януарій Бортник пропонує «оригінальну інтерпретацію». Лесь Курбас заперечує переробку «97» на загострену агітку. У певному сенсі «це совершенна, надзвичайна п’єса. Було б добре, коли б ми умовились, що тим більше досягнення режисера, чим менше дописано…»
1930 року в Харкові з’являється друга редакція.
Прем’єрну постановку «97», яка відбулася 24 листопада 1930 року, створили режисер Лесь Дубовик та художник Вадим Меллер — скориставшись умовними засобами при збереженні реалізму акторської гри. Автор дуже переробив п’єсу, укрупнив образи та «розчистив» сюжет.
Театрознавиця Наталя Кузякіна стверджує: «Новий фінал “97” визначався зростанням драматурга. Куліш вже спроможний був досягнути належного драматичного ефекту, не балансуючи на межі реалізму і натуралізму. Йому вже не потрібна була торба з людськими кістками, як наочний доказ людожерства, кинута посеред сцени, — суворе дихання правди зберігалося і без цього».
Утопічні ідеї людства та їхнє перетворення на реальність — ось поле роздумів Миколи Куліша. Основний конфлікт п’єси «97» відбувався не між куркулями та незаможниками. Конфлікт точився насамперед між метою й засобами наближення до цієї мети.
Мета — комунізм, щастя людей.
Шлях — голод, людоїдство, смерть.
Засоби — пограбування народу, кров, казарма, нівелювання особистості, знищення родового коріння, моралі.
Дев’яносто сім загиблих — плата за утопію в одному окремому українському селі. «97» — пам’ятник цим загиблим, своєрідний реквієм драматурга. «Голод і революція, показані в театрі, не перестають бути голодом і революцією», — вважав Микола Куліш, автор першої п’єси про голодомор в Україні.
Актор театру «Березіль» Роман Черкашин згадував: «Зростала байдужість до чужої біди. Новий час потребував нових пісень — героїчних, піднесених, сповнених безоглядного оптимізму. Березільська вистава «97» таким оптимізмом не дихала».
За кілька років Україну накриє страшний голодомор 1932-33 рр., що призведе до багатомільйонних людських жертв — переважно в сільській місцевості. Пророцтво театру й драматурга лишилося непочутим.
