(«Пан де Пурсоньяк») Мольєра
Переклад — Валер’ян Підмогильний
Режисер — Леонтій Дубовик
Сценографія та костюми — Дмитро Власюк, Євген Товбін
Композитор — Юлій Мейтус
Танці — П. Крестов
Акробатика — М. Руденко
Прем’єра — 29 травня 1933 р.
Дієві особи та виконавці:
Пурсоньяк — Лесь Сердюк, Євген Бондаренко
Збрігані — Дмитро Мілютенко
Оронт — Федір Радчук, Григорій Козаченко
Жюлі — Олімпія Добровольська, Леся Даценко
Ераст — Микола Назарчук, Андрій Макаренко
Неріна — Юлія Фоміна
Люсета — Валентина Бжеська, Євгенія Петрова
1-й доктор — Сергій Ходкевич, Микола Савченко
2-й доктор — Олександр Францман, Андрій Шутенко
Аптекар — Олександр Яйло
1-й слуга — Дмитро Пономаренко, Кудлай
2-й слуга — Костюченко
3-1 слуга — Л. Балабан, Ярослава Косаківна
Музика — Микола Пішванів
Адвокат — Дмитро Пономаренко
Гдуха — О. Верещинська
Піп — Павловський
Слон — Дмитро Пономаренко, Костюченко
Слуги — Коваль, Левенко, Однопозов, Рогов, Салієв
Вистава «Пурсоньяк» за п’єсою Мольєра йшла на сцені «Березоля» у складний для колективу період. Критика вистав і загального курсу театру в пресі й на фахових диспутах гостро позначалася на творчому процесі та настроях колективу. Особливо болісно реагував Лесь Курбас. Як зауважував у спогадах Роман Черкашин, «навколо театру все відчутніше створювалася атмосфера ізоляції…». Початок голоду 1932–1933 років та самогубства Миколи Скрипника і Миколи Хвильового теж доклалися до загального песимізму.
Одинадцятий сезон 1932–1933 років розпочинався без керівника: Курбас хворів. Над новими постановками працювали молоді режисери, які чи не вперше здійснювали свої задуми без «уважного догляду наставника». Сучасна драматургія, яка домінувала в попередні сезони, після нищівної критики п’єс Миколи Куліша поступилася місцем класиці. Сезон відкрився «Хазяїном» І. Карпенка-Карого у постановці Володимира Скляренка. Борис Балабан здійснив нову редакцію політичного ревю «Чотири Чемберлени», а Леонтій Дубовик узявся за комедію-балет Мольєра «Пан де Пурсоньяк».
Це була четверта режисерська робота Дубовика на сцені «Березоля» й лише третя самостійна. Мольєрова п’єса ґрунтується на сюжеті комедії дель арте та висміює пригоди дурнуватого дворянина-провінціала у Парижі. Любовна інтрига ставала в ній приводом для карколомної зміни комічних епізодів і сатиричного висміювання людських вад — марнославства, тупості, легковажності…
Режисерське трактування п’єси продовжувало тенденцію сміливих експериментів попередніх років — перемонтування, перелицювання, переакцентування драматургічного матеріалу, вільної композиційної побудови вистави, яка не завжди повторює структуру першоджерела й часом конфліктує з авторським задумом. За таким принципом було здійснено постановку «Хазяїна», що мала глядацький успіх і отримала схвальні відгуки критиків на початку сезону. Втім, «Пурсоньяк» у прочитанні Л. Дубовика, як згадуватиме Роман Черкашин, «катастрофічно провалився». Для Юрія Шевельова, котрий відгукнувся на прем’єру розлогою рецензією в «Літературній газеті», «Пурсоньяк» став ознакою того, що «театр підійшов до тієї межі, переступати за яку небезпечно». Вдало випробувані на сцені «Березоля» засоби театралізації та циркізації не склалися в структуру, не утворили єдиного цілого з мольєрівського сюжету, що вирізнявся каскадом трюків, перевдягань і дивертисментів. «Атракціони набирають характеру самодостатності, спектаклю, як чогось цілого, нема», писав Ю. Шевельов. Попри зовнішню атрибутику, ритм і дія вистави здавалися млявими, а зміст — нудним. «Легкі водевіль і фарс перетворено на якісь символічно-філософські статичні рев’ю».
З ревю виставу порівнює й інший рецензент, кореспондент газети «Харківський пролетар» М. Р. (М. Романовський) у статті «Мосьє де-Пурсоньяк у “Березолі”». На думку Романовського, елементи ревю в режисурі, сценографії, акробатиці й танцях, «легкій та приємній музиці Мейтуса» не відповідали стилю й умовності мольєрівського твору. Він визначає цей спектакль як «дуже формалістичний та естетський», а постановку називає досить поверховою.
Однак, попри загальне несхвалення, і Ю. Шевельов і Р. Черкашин хвалять цікавий режисерський задум. «Молодий режисер розробив найдосконалішу партитуру спектаклю. Це був блискучий феєрверк творчої вигадки, дотепних “трюків”, гострих сценічних рішень…», — писав Черкашин.
Юрій Шевельов теж побачив у виставі цілісне режисерське рішення. Він схвально оцінює спробу театру переакцентувати та осучаснити п’єсу, підкреслити сатиричність інших персонажів, окрім головного. Режисер спрямував сатиру і на «легковажність, зарозумілість і ідіотизм Пурсоньяка, і на золотий мішок зарослого волоссям і твариноподібного Оронта, і на сентиментально-розкислих процукрених коханців — Ераста з Юлією». Пружиною ж дії й персонажем, котрий, очевидно, уособлював філософсько-змістовні сенси, став Збрігані у виконанні Дмитра Мілютенка. Рецензент угледів в ньому одночасно образи «якогось великого комбінатора», Мефістофеля, Фігаро та новітнього Боско.
Таке рішення не суперечило авторській ідеї, але з розвитком дії у виставі було все більше елементів осучаснення, які ближче до фіналу набували відвертої злободенності. Пурсоньяк з’являвся на сцені то в образі трамвайної кондукторки, то в ролі офіціантки. Сам Збрігані в одній зі сцен фігурував у костюмі сучасного американського мільйонера. Сьогодні важко визначити, чи мали зміни мольєрівської сценографії відтворювати тогочасну епоху, — проте образи, костюми й сучасні фразочки на зразок «Єсть аначка, руб пачка», які промовляли актори, за задумом режисера мали зчитуватись як своєрідна мандрівка у часі, під час якої Пурсоньяк трансформується з мольєрівського дворянина у сучасного непмана-міщанина. Зрештою, на думку Ю. Шевельова, прямолінійні театральні висловлювання, що зрівнювали сценічних Пурсоньяків і Опортуньяків у глядацькій залі, й аналогії Збрігані з Фігаро, який бореться з буржуазією, стали непослідовними внаслідок численних суперечностей. Рецензент «Харківського пролетаря» категорично не сприйняв спроби осучаснення, яка видалась йому зробленою часом без смаку. Для нього «Пурсоньяк» — «занадто дитина своєї доби, щоб його можна було наблизити до глядача наших днів через окремі слова або сучасні костюми…».
Сценографічне рішення Дмитра Власюка і Євгена Товбіна відповідало закладеній режисером логіці швидкісної зміни трюків. Трансформації сценічного простору відбувалися легко, неочікувано для глядача, нібито підкорюючись бажанням Збрігані: з’являвся і зникав місяць, випливав човен, виникали та щезали дерева і будинки. Через виразний грим, накладки, перуки й чудернацькі костюми зовнішність персонажів була відверто гротескною. М. Р. зазначає, що художники «вклали в оформлення вистави дотепність та добру театральність». Але й тут не все склалося — гіпертрофованість предметного світу призвела, на думку Ю. Шевельова, до загромадження сцени речами й певного гальмування сценічної дії. Сповільнювали дію й «численні пантомімічні і німі сцени» та зловживання паузами.
Попри комплекс критичних зауважень, рецензенти акцентують і на вдалих моментах, які стосуються театралізації. «Театралізацію в “Пурсоньякові” зроблено часто віртуозно. Пригадаймо сцену полювання Оронта на […] сніданок, биття горщиків під час сварки Оронта з Пурсоньяком, дітей, що оточують Пурсоньяка, його ляльку в першій дії тощо», — писав Ю. Шевельов.
М. Р. оцінює гру акторів з точки зору наближення до мольєрівського образу, а не з погляду логіки самої вистави та режисерських завдань. На його думку, найкраще втілила свого персонажа Олімпія Добровольська, виконавиця роля Жюлі. Пурсоньяка у виконанні Леся Сердюка рецензент називає досить забавним, але зауважує, що ця роль чужа для творчого обдарування актора. Чужою для Дмитра Мілютенка йому вбачається і роль Збрігані. «Дуже приємні Неріна і Люсета (Фоміна і Бжеська). Вдалий Оронт (Радчук)».
Підсумовуючи загальні враження від вистави, Юрій Шевельов писав: «театр зробив ребус, талановитий і дотепний у часткових моментах, але безладний розтягнений і плутаний, ідеологічно і художньо суперечливий у цілому». Вистава пройшла лише вісім разів і була знята з репертуару.
З плином часу з’явились інші її оцінки. 1947 року в пресі вийшла низка публікацій про акторів і режисерів до ювілею театру. В. Морськой, який бачив виставу особисто, у нарисі про Л. Дубовика писав: «У “Пурсоньяці” фантазія режисера розмінювалася на дрібниці. Відроджуючи на сцені комедію масок, він створив бешкетний, буфонадний спектакль і до інтриги мольєрівського сюжету додавав свою».
Роман Черкашин у своїх спогадах режисерську невдачу Дубовика пояснював тим, що «режисер подався у чужу його обдаруванню стихію» Справді, аналізуючи Дубовикову творчу біографію, неважко помітити його тяжіння до драм епічного характеру. Комедія не була його жанром і не відповідала режисерському почерку.
