Про музей

Інноваційний сучасний проект «Open Kurbas» не виник на порожньому місці. Він став можливим завдяки копіткій праці фахівців Музею театрального, музичного та кіномистецтва України протягом останніх ста років. Це був складний дослідницький пошук у складних обставинах. Спадщині Леся Курбаса загрожувало знищення і забуття. Багато часу було згаяно на відчайдушні спроби музейників обійти ідеологічні перепони. Зрештою, далеко не всі передові художні набутки, створені Курбасом та заснованими ним мистецькими спільнотами, стали складовими історії театру. 

Зазвичай роль музеїв у сучасному житті недооцінюють. За пересічними уявленнями, ці установи збирають відпрацьований культурний матеріал, цікавий лише для культурологів, мистецтвознавців, істориків (кабінетних учених, а не практиків) — або ж для відвідувачів, які тікають у минуле від реального життя. Проте зв’язок музеїв із сучасністю не менш тісний, ніж із минулим. Багато в чому саме музеї формують наше майбутнє. 

На жаль, українська культура в цілому та художня творчість зокрема занадто часто всотують зразки іноземної культури й витрачають зайві зусилля на їхню адаптацію до місцевих реалій. Якщо адаптуєш — не створюєш нового. Зрештою, вирватися з цього хибного колообігу дуже складно. 

Утім, в українській культурі були і вдалі прориви на світовий рівень. Ідеться про український авангард і Леся Курбаса, який його уособлює. Імпульс, заданий українськими театральними авангардистами, може допомогти нам вийти з лав вічних переслідувачів прогресу й нарешті його очолити, пристосувавши інноваційні тренди художньої культури до українських реалій. Завдання музеїв — активізувати вжиток історико-культурної спадщини для вирішення сучасних і майбутніх проблем. Саме тому необхідно уважно дослідити перепони, котрі можуть постати на шляху формування музеїв, що працюють заради майбутнього.

Музеєфікація Курбаса і заснування авангардного музею

Датою заснування Музею театрального, музичного та кіномистецтва України вважають 30 січня 1923 року, коли при очолюваному Лесем Курбасом Мистецькому Об’єднанні «Березіль» виникла музейна комісія. Керівником комісії став режисер МОБу Василь Василько-Миляїв.

Це був безпрецедентний крок як для авангардних художніх об’єднань, так і для музейної справи. Авангард був завжди тісно пов’язаний із футуризмом. Провідною ідеєю цієї течії (сформульованою Філіппо Томмазо Марінетті) була ідея ліквідації попереднього культурного й художнього досвіду, який заважає сучасним митцям створювати справді нове мистецтво. Як і багато тогочасних утопістів, футуристи не помічали логічної суперечності цієї тези. Якщо знищити весь попередній досвід, звідки можна дізнатися, що нині відбувається саме творення нових художніх зразків, а не повторення відкинутого старого мистецтва? Як можна встояти на плечах гігантів, якщо цих гігантів скинуто? Як дізнатися про перебіг глобального художнього експерименту, котрим було пронизано авангардизм? 

Із факту створення музейної комісії при найбільш радикальному авангардному мистецькому об’єднанні на українських (а може, й не лише українських) теренах видно, що березільці усвідомлювали окреслені вище логічні проблеми. Щоб відмовитися від попереднього художнього досвіду, треба його ретельно дослідити. Художній експеримент, яким займались учасники МОБу та інші представники сучасного мистецтва початку ХХ століття, на думку В. Василька-Миляїва та інших членів комісії, слід було ретельно задокументувати для майбутніх митців-експериментаторів, щоб вони могли рухатися вперед, а не повторювати пройдене. Отже, музей тлумачили як осередок розвитку і рефлексії.

За три роки, що минули від заснування до переходу у відання Всеукраїнської академії наук (29 травня 1926 року), березільський музей, попри відсутність ресурсів, зміг запустити успішну рекламу в пресі й здійснити успішні виставкові проекти. Музей устиг накопичити три тисячі пам’яток — не лише з історії «Березолю» (що стало можливим завдяки «музейному податку» і наполегливості членів комісії), а й з історії театру корифеїв (ідеться про особисті речі М. К. Заньковецької, передані самою актрисою). Хоч із концептуальної точки зору театральні формації корифеїв та березільців були несумісними, В. Василько-Миляїв обрав шлях включеності й поклав в основу роботи музею науковий критицизм. Замість особистого протистояння, дегуманізації ідеологічного супротивника, зневажливого ставлення до інакомислення, яке було популярним у наелектризованому пропагандою радянському суспільстві, Театральний музей пропонував плюралізм, дискусію, інклюзивність.