30 березня 1922 року в Києві розпочало діяльність створене з ініціативи Леся Курбаса мистецьке об’єднання «Березіль» (скорочено МОБ). Поетичну назву Курбас узяв із власного перекладу вірша норвезького поета Бйорнстьєрне Бйорнсона «Я вибираю березіль», а саме об’єднання хотів зробити осередком усіх найпередовіших творчих інтенцій тогочасного українського театру. До творчого складу «Березолю» увійшли актори різних поколінь і з різним сценічним досвідом, серед яких були Амвросій Бучма, Йосип Гірняк, Мар’ян Крушельницький, Іван Мар’яненко, Рита Нещадименко, Валентина Чистякова. Серед цих людей були художники, літератори, музиканти, представники інших мистецьких професій. Недаремно Наталя Єрмакова назвала його «наріжним каменем у фундаменті нової сценічної культури».
Чотирирічну діяльність МОБу умовно можна поділити на кілька етапів: лабораторний, революційно-пропагандистський і репертуарний.
Для першого етапу, коли були підготовлені пантомімічні перформативні вистави «Жовтень» (7.11.1922) і «Рур» (24.02.1923), характерне переважання студійних занять і тренажів.
Другий етап, розпочатий постановкою п’єси Ґ. Кайзера «Газ» (27.04.1923), був позначений впровадженням образної мови авангарду, зокрема експресіонізму та конструктивізму. Естетично новаторськими були й наступні вистави Леся Курбаса «Джіммі Гіґґінс» за Е. Сінклером (1923) та «Макбет» В. Шекспіра (1924). У такому ж експериментальному дусі робили спектаклі і його учні Фавст Лопатинський («Нові йдуть» за Ю. Зозулею, «Машиноборці» Е. Толлера, «Пошились у дурні» за М. Кропивниицьким), Гнат Ігнатович («Людина-маса» Е. Толлера), Борис Тягно («Секретар профспілки» за Л. Скоттом).
Третій етап позначився тяжінням до репертуарного театру, яке виявилося в постановках «Комуни в степах» Миколи Куліша (П. Береза-Кудрицький), «Жакерії» Проспера Меріме (Б. Тягно), «За двома зайцями» Михайла Старицького (В. Василько) і «Шпани» Володимира Ярошенка (Я. Бортник).
Перші два роки «Березіль» проводив студійну роботу й показував вистави на різних майданчиках Києва, переважно в театрі ім. Т. Г. Шевченка (колишньому театрі Бергоньє, нині Національний театр російської драми ім. Лесі Українки). Новий сезон 1924-25 рр. відкрився 7 листопада 1924 року в театрі ім. В. Леніна (колишньому театрі Соловцова, нині Національний академічний драматичний театр ім. І. Франка), де МОБ працював до свого переїзду в Харків у червні 1926 року. Кілька разів березільці виїжджали на гастролі до Харкова, Полтави, Одеси.
Усі елементи розгалуженої структури МОБ — станції, комісії (музейна, психотехнічна), лабораторії (фоно-, фото-), філії —виконували свої чітко визначені практичні завдання і функції. Шість акторських майстерень і кілька філій (зокрема в Одесі) поширювали досвід «Березолю» всією Україною.
При МОБі існувала режисерська лабораторія (пізніше режисерський штаб), де закладалися засади новітньої режисерської школи в Україні. У макетній майстерні під керівництвом Вадима Меллера формувалась вітчизняна сценографічна школа (звідси вийшли Майя Симашкевич, Валентин Шкляїв, Дмитро Власюк та Євген Товбін), у драматургічній майстерні створювався корпус нових українських п’єс, частину з яких поставили на сценах українських театрів, у хореографічній майстерні, керованій Надією Шуварською, виховували нових пластичних акторів.
Одним із ключових елементів МОБу було вдосконалення акторської майстерності, заняття зі сценічної мови та руху — тобто «практика сцени». Так Лесь Курбас формував березільську акторську школу, основоположним для якої стало поняття перетворення.
Творча активність МОБу супроводжувалась практичною й теоретичною науковою, а також публіцистичною діяльністю Курбаса та його учнів. Проводилися соціологічні дослідження в театральній сфері, видався журнал «Барикади театру», березільці постійно друкували в пресі полемічні статті, де аналізували і узагальнювали мистецький досвід.
Суспільна реакція на мистецькі здобутки МОБу була неоднозначною. Представники старої національної інтелігенції (зокрема Сергій Єфремов) не сприймали експериментальних починань Леся Курбаса — почасти тому, що МОБ не цурався політичних гасел радянської влади (це можна побачити зокрема у виставі Курбаса «Напередодні»), а його діяльність особисто підтримував впливовий військовий діяч Йона Якір.
Переїзд «Березолю» в Харків зробив неминучою його реорганізацію у звичайний репертуарний театр — але, як вказувала Наталя Кузякіна, «переїзд мав на меті одним махом вирішити чисельні проблеми життя “Березолю”: допомогти здобути матеріальну рівновагу за рахунок значної субсидії, яка надавалася столичному театру, створити сприятливе глядацьке середовище».
