Трагедія на 5 дій Вільяма Шекспіра
Переклад Пантелеймона Куліша, виправлений Лесем Курбасом
Театральна майстерня № 4
Режисер — Лесь Курбас
Оформлення сцени та костюми – Вадим Меллер
Композитор — Анатолій Буцький
Диригент — Наум Пруслін
Помічник режисера — Олександр Савицький
Дункан, король Шотландський — Петро Долина
Маком — Григорій Дрозд
Дональбен — Йосип Гірняк
Макбет, воєводи його війська — Іван Мар’яненко
Ванко — Сергій Каргальський
Лонокс — Демид Бабенко
Макдоф — Лесь Сердюк
Россе — Федір Радчук
Ментіс — Микола Петрашевич
Ангус — Володимир Стукаченко
Кетнес — Олександр Супрун
Фліянс, син Ванко — Євгенія Петрова
Сіварт, граф Нортумберлянський воєвода англійських військ — Степан Гуменюк
Молодий Сіварт, його син — Дмитро Рева
Сейтон, прибічний старшина Макбетів — Амвросій Бучма
Син Макдофа, лікар — Дмитро Рева
Воїн — Степан Гуменюк
Двірний — Амфросій Бучма
Леді Макбет — Любов Гаккебуш
Леді Макдоф пані — Поліна Нятко, Олімпія Добровольська
Її син — Кравченко
Послужна пані Макбет — Софія Мануйлович
Відьма 1-а — Ганна Бабіївна
Відьма 2-а — Ірина Стешенко
Відьма 3-а — Віра Панченко
Убивця 1-ий — Кузьма Діхтяренко
Убивця 2-ий — Костянтин Музиченко
Убивця 3-ий — Дмитро Рева
Посланець 1-ий — Костянтин Музиченко
Посланець 2-ий — Костянтин Музиченко
Пані — Валентина Антонівська, Ганна Лор, Ольга Струтинська
Пан — Степан Гуменюк, Микола Петрашевич
Маса: Петрова, Карпенко, Миргород, Карлаш, Петрашевич, Діхтяренко, Рева, Труш, Антонівська, Тимошівський, Стукаченко, Музиченко, Струтинська, Вікторжевська, Лор, Пуха, Гудзенко, Ятченко, Пилипенко
1 квітня 1924 року в Києві відбулася прем’єра трагедії «Макбет» Вільяма Шекспіра.
Для Леся Курбаса це було вже друге звернення до даного драматургічного матеріалу. Вперше це відбулося у мандрівному театрі КийДрамТе 20 серпня 1920 року. На сцену театру «Палас» у Білій Церкві Лесь Курбас вийшов у ролі Макбета, він же був і постановником вистави. Тоді ця шекспірівська трагедія була зіграна на українському кону вперше.
Вдруге Курбас звернувся до «Макбета» вже у Мистецькому Об’єднанні «Березіль». Варто нагадати, що з моменту організації МОБу Лесь Курбас як актор на сцену не виходив, отже головна роль у його новій постановці була доручена іншому артисту — досвідченому Івану Мар’яненку.
Повернення до «Макбета» відбулося через те, що ключова для постановника тема тирановладдя з часом не втрачала актуальності. Курбас змальовував крах особистості в боротьбі за трон, недвозначно позначав жахливу ціну участі у «творенні історії». І сьогодні, майже через сто років після постановки, ця тема залишається надактуальною.
«Де конфлікт у “Макбеті”?, – розмірковував Курбас. – Жажда влади — це тема. Відьми — це зав’язка. Конфлікт — це те, з чого твориться вся п’єса. Те, що викликає війну, те, що мусить викликати війну — це є конфлікт. Не Макбет центр конфлікту п’єси, він частка його; конфлікт криється у тому стані речей, який викликає війну, тобто в суперечностях суспільного життя».
Прем’єру програмної Курбасової вистави «Макбет» у Мистецькому Об’єднанні «Березіль» грали двічі — 1 та 2 квітня 1924 року.
На березільському кону «Макбет» набув вигляду політичного фарсу. Естетична природа вистави засвідчувала тяжіння до образів політичного театру, що позбавляло героїв величі й значущості, натомість збуджуючи іронічне ставлення до них.
Учасники вистави згадували, що Курбас ставив перед ними експериментальне завдання — настільки опанувати акторські виражальні засоби, щоб вміти на очах глядачів включатися в образ і, закінчивши сцену, виключатися з нього.
Іван Мар’яненко представляв свого Макбета слабкою, боягузливою, спустошеною боротьбою за владу істотою, яку цинічні закони життя тільки розбещували. Маховик влади для нього – це пастка, як вбиває усе людяне в особистості та в громаді.
Роль Леді Макбет, як і у спектаклі КийДрамТе, зіграла актриса Любов Гаккебуш. Її героїня, похмура й жорстока, була більш вольова та владолюбна, ніж її чоловік. Її роль розглядалася режисером Курбасом як полістилістична, тому актриса «здобувала право на трагедію» — у сцені сомнамбулізму вона демонструвала філігранну техніку психологічно точного відтворення найтонших порухів душі та свідомості героїні.
Виконавцем майже всіх інтермедій у виставі був Амвросій Бучма. Його воротар-блазень під час базікання з нічними гостями мав кожного дня виступати зі злободенними репліками, і ця зона акторської імпровізації вимагала від актора неабиякої підготовки до цих «експромтів». В іншій інтермедії, в образі селянина-косаря Бучма, долаючи по діагоналі весь простір сцени і щось наспівуючи, косив удаваною косою удаваний луг. У фінальній інтермедії в подобі єпископа помазував на царство безкінечних претендентів на престол.
Художнє оформлення вистави зробив головний художник МОБу — Вадим Меллер. Курбас вважав, що традиційні декорації є занадто статичними. Задля монументальності та дієвості водночас, а також дотримання принципу шекспірівського театру, зупинилися на щитах-плакатах півтораметрової ширини і триметрової вишини з написами: «Поле», «Печера», «Ліс», «Замкові ворота» тощо. Світло-зелені щити з червоними написами та півтораметровий зелений поміст виглядали дуже ефектно на чорному тлі сцени.
У фіналі вистави проходила так звана «чехарда королів»:
«Настромлену на спис голову забитого Макбета вносив його вбивця Макдуф, виголошуючи славу новому королеві Малькольму. Лунали звуки органа, на сцені з’являвся Єпископ (Бучма), який ніс корону. Малькольм ставав перед ним навколішки, і Єпископ коронував нового короля, говорячи: «Нєсть власті, а ще не від бога», Малькольм з короною на голові підводився, відходив набік. На нього нападав новий претендент на престол, убивав його мечем, забирав корону, підходив до Єпископа, ставав навколішки, і Єпископ таким же спокійним тоном, коронуючи вбивцю, знову промовляв: «Нєсть власті, а ще не від бога». Підводився новий король – і з ним те саме проробляв ще один претендент на престол… На цьому вистава кінчалася», — згадував актор і режисер Василь Василько.
