Лесь Курбас

Особистість видатного українського митця ХХ століття, актора, режисера театру та кіно, театрального теоретика й організатора, публіциста, перекладача, драматурга Леся Курбаса — унікально багатогранна. Курбас — одна з найбільш легендаризованих фігур, чиє життя, коло друзів та родина, естетичні й політичні погляди, творчі надбання досі не вповні розкрито і осмислено. Аби передати рівень міфологізаційної напруги, створений довкола митця сотнями переказів і згадок, досить сказати, що в багатьох наукових виданнях довго вказувалося хибне місце його народження та загибелі. 

Повномасштабне оцифрування музейно-архівної бази та відкриття онлайн-доступу до численних документальних свідчень завдяки проєкту «Open Kurbas» стане фундаментальним підґрунтям наукової біографії, без якої неможливо осягнути різновекторність діяльності митця та її впливу на українське суспільство. «Open Kurbas» — надважливе джерело для закордонних досліджень, популяризації Курбасових надбань, невідомих широкому загалу, і, зрештою, для збереження та вшанування пам’яті про відомого режисера.

Початок

Лесь (Олександр-Зенон) Курбас народився 25 лютого 1887 року в акторській родині Степана Курбаса та Ванди Тейхер (сценічне псевдо подружжя — Яновичі). Встановлення точного місця народження зайняло в дослідників не один десяток років (ним став Самбір, де саме перебувала трупа галицьких акторів, до якої належали батьки майбутнього режисера). Зі спогадів Курбасового друга дитинства Хоми Водяного та з опублікованої фотокопії церковного запису про хрещення майбутнього митця в Перемишлі в січні 1888 року вдалося довідатися про його діда й бабцю — священика Пилипа Курбаса зі Старого Скалата і його дружину Йосипу (Осипу) Литвинович.

Загалом дитячі та юнацькі роки, які Курбас провів у дідовій хаті на Тернопільщині або в мандрах із акторською трупою, — один із найбільш «затемнених» відтинків його життя. Про них не згадували ані сам митець, ані його мати Ванда Тейхер, яка доживала віку в Харкові разом із невісткою — актрисою Валентиною Чистяковою. Рутина театральних мандрів, одна з причин психічного розладу Курбасового батька, стала своєрідним тавром, про яке в родині воліли мовчати. 

Пилип Курбас, який фактично відлучив сина від сім’ї за неслух, бо той не скінчив гімназії, пішов на сцену й рано одружився з акторкою, ставився до театру різко негативно. У родині Курбасів–Яновичів батьки були артистами, обидві бабусі мали стосунок до акторства, але всі були проти того, аби обдарований син і онук ішов тим самим нужденним, виснажливим і не шанованим шляхом. 

 Гроші на університетську освіту у Відні родичі з боку матері дали за умови, що Лесь не пов’яже життя з театром, тому до столиці імперії після закінчення тернопільської гімназії Курбас рушав, аби здобути «нормальну» професію, яка б дала змогу утримувати себе і сім’ю. Але неспокійне материне передчуття синової приреченості на театр таки справдилося. Всупереч волі близьких він став актором і режисером. 

1908 року, після смерті батька, Курбас мусить повернутися додому і продовжити навчання у Львівському університеті. Тоді ж під впливом дядька Романа формується його щире юнацьке захоплення лівими ідеями, що поєдналося з прагненням національного самоствердження й самореалізації. Бажання докорінно реформувати український театр виявилося суголосним революційним політичним віянням. Театр став для юнака осередком важливих особистих висловлювань, місіонерських повідомлень, бо був мистецтвом. Саме мовою мистецтва, впливу і вияву Курбас умів найпереконливіше говорити зі світом.

Львів

Курбасова театральна кар’єра розпочалась у Львові. Свою першу режисерську постановку нашумілої п’єси Євгена Чирикова «Євреї» про погроми 1900-х років він здійснив зі студентським аматорським гуртком у 1909 році, а за виконання ролі Нахмана отримав лавровий вінок. Учасником гуртка був студент-бунтар Адам Коцко, пізніше забитий на смерть у політичній сутичці в коридорах університету. Близьке знайомство з Коцком вартувало Курбасові студентського квитка: австрійська влада не вибачала вільнодумства неблагонадійним студентам-українцям, і в 1910 році його відрахували з університету. 

Саме тоді розширюється коло Курбасових контактів, серед яких були митці-політемігранти з Великої України Володимир Винниченко і Гнат Хоткевич. Їхня творчість відіграла визначальну роль на певному етапі життя юнака. У 1911 році він став адміністратором і співрежисером створеного Хоткевичем «Гуцульського театру», а в 1914-му, вже як професійний актор театру товариства «Руська бесіда», вперше зіграв одну зі своїх визначних ролей (Корнія в драмі Винниченка «Чорна Пантера і Білий Ведмідь»).  

Свій перший театр «Тернопільські театральні вечори» Курбас створив разом із друзями 1915 року, аби допомогти вижити й прогодуватися акторам, які опинилися між фронтами світової війни на окупованих російськими військами землях. Цей театр діяв у прифронтовій зоні, й найбільше серед його глядачів було українських солдатів царської армії. Для них розігрувався звичайний етнографічний репертуар із «Наталкою Полтавкою» на чолі, їм пропонувалася українська класика, а також модерні п’єси Винниченка. Швидше за все, для Курбаса це було свідоме пророщування українського духу в сірій муштрованій масі, яка починала пригадувати батьківське виховання й самоусвідомлюватися. 

Перетнувши в 1916 році кордон між двома ворожими імперіями (Австро-Угорщиною та Росією), що проходив вузесенькою річкою Збруч, Курбас більше ніколи до рідного краю не повертався — ба більше, повсякчасно перетягував на велику Україну своїх знайомих і друзів галичан — Януарія Бортника, Амвросія Бучму, Йосипа Гірняка, Володимира Калина, Мар’яна Крушельницького й Фавста Лопатинського. 

Київ

З березня 1916 року Лесь Курбас — прем’єр у київському театрі Миколи Садовського. Тоді ж він організовує студію Молодого театру, а трохи більш ніж за рік відкривається й сам Молодий театр із новітнім, незвичним для української сцени репертуаром. Таке починання багатьом здавалось не інакше як авантюрою — однак саме це «Товариство на вірі» увійшло до історії як перший модерний український театр. 

На початку Молодий театр не мав жодної фінансової підтримки — лише великодушний дозвіл антрепренерів інколи безкоштовно грати у приміщенні театру Бергоньє на вулиці Фундуклеївській. Все принесене з домашніх запасів, назбиране по сусідах, позичене й замішане на ентузіазмі та добровільній участі тих, хто жив надіями і сподіваннями, утворювало сценічну оправу, цементувалося виконавцями в естетичне ціле. Мистецтво нової образної якості формувалося на незвичних для більшості підвалинах: молодіжна акторська студія, оновлення репертуару, принципова некомерційність. 

Молодотеатрівські роки, нині визнані естетичним екстернатом національної сцени, були найпліднішим часом спільного мистецького учнівства Леся Курбаса, Гната Юри, Павла Тичини, Михайля Семенка, Анатоля Петрицького й багатьох інших. Саме тоді Курбас усвідомлює театр як спосіб трансляції важливого особистого висловлювання, місіонерського повідомлення та суспільного маніфесту й 1920 року ставить спектакль-алегорію «Гайдамаки», що стане одним з найзначніших досягнень українського театру ХХ століття. 

На фото початку 1920-х років Курбас виглядає піднесеним, схвильованим і наснаженим. Ідеалізм (віра в краще майбутнє) й максималізм (концентрація всіх можливих зусиль заради важливої справи) спонукали його робити революційний, агітаційний театр. Створений у 1920 році Кийдрамте (Київський драматичний театр) рушив за більшовицькими загонами й фактично ввійшов до складу червоноармійської дивізії Йони Якіра. «Були такі, що плакали за нами. Були такі, що тільки наші вистави зробили їх свідомими українцями», — записав режисер після вистави в Умані, зіграній для червоноармійців 31 серпня 1920 року. 

1922 року Курбас знов у Києві. Оточений уже новими друзями й однодумцями, він закладає знаменитий МОБ — Мистецьке Об’єднання «Березіль». Експресіоністські п’єси смутку і відчаю, сповнені передчуття індустріального колапсу, ставляться в МОБі по-авангардному розкуто, як своєрідна ода вивільненому робітництву. Напружені екстатичні сцени, організовані з десятків акторських тіл, що рухались, мов одна гігантська істота, вражали глядачів «Газу» Г. Кайзера. Звідси, з метафоричної переконливості, алюзійної багатозначності, технічної складності та смислової наснаженості березільського спектаклю, виріс і оформився в повнокровне художнє ціле феноменальний театр Курбаса.

Харків

З осені 1926 року найповажніший тогочасний український театр «Березіль» під керівництвом Леся Курбаса працює в столичному Харкові. Курбас принаджує до свого театру інтелектуалів, естетів і лівих радикалів, створює потужне мистецьке середовище, але публіка не завжди приймає його спектаклі. Спершу харків’яни, мов кислицю, проковтнули «Золоте черево» Ф. Кроммелінка про жадібних телепнів-бюргерів. Глядачі не зрозуміли іронії та шаржування химерної людської вдачі. І публіка, і критика вичікували, що буде з театром, який переріс свій кумачевий період і стремів до дійства критичного й інтелектуального. 

Афіша «Березолю» кінця 1920-х років поєднує дві реальності. У 1927 році поновлюється найуспішніша вистава київського періоду «Джіммі Гіґґінс» за Елтоном Сінклером, де йдеться про революціонізацію американського пролетаря; оновлюється вистава-прокламація про російську революцію, що стала називатися «Пролог»; до ювілею революції виходить публіцистичний агітспектакль «Жовтневий огляд». 1928 року харківськими вулицями, відтвореними на березільській сцені художником Вадимом Меллером із рекламною дохідливістю та простотою, почав блукати Малахій Стаканчик із вистави за п’єсою Миколи Куліша. 

У «Народному Малахії» радянське життя двоїлося, розколювалося на нерівнозначні частини: ту, де вулицями бігали ошелешені від голоду люди, а дочка Малахія Любина йшла до борделю, й ту, де їздили на емках та злітали сталінські соколи. Представляти на сцені індустріалізацію з її шаленими темпами залиття бетону й картковою системою на продукти поруч із оперетковою розкішшю радянської бюрократії було небезпечно.

Свою несумісність із Харковом, наповненим новою годованою партократією, Курбас точно відчув — і вже 1929 року в комедії «Мина Мазайло» ніби показав сам себе, колишнього мрійника, окриленого майбутніми революційними зрушеннями. Хлоп’як Мокій, який постійно читає книги, гортає словники й вивчає мови, потопає у своїй книжковій затятості, як, зрештою, потопав у книжках і сам Курбас — відлюдькуватий, відірваний від побуту інтелектуал, який ковтав стоси літератури, написаної щонайменше п’ятьма мовами. 

Усі, хто заходили до нього в гості (а мешкав він на п’ятому поверсі письменницького будинку «Слово»), помічали нарочитий аскетизм: від підлоги до стелі панували полиці з книгами, повсюди стелилися газети й журнали. Як згадують ті, хто ближче знав Курбаса, він не вмів і не мав охоти розважатися просто так: улюбленим режисеровим відпочинком були прогулянки, поїздки в гори, піші переходи на природу. Єдина позасценічна гра, до якої він долучався, — карти: у «66» полюбляла перекинутися його мати Ванда Адольфівна. 

Наприкінці 1920-х Курбас вчиняє у «Березолі» репертуарний переворот. Ставиться оперетка «Мікадо», колективна вистава-ревю «Алло, на хвилі 477», ініціюється організація нового українського театру оперети. Режисер пропонує начебто розважальний, а насправді критично-іронічний театр, де все побудовано на сатирі й глумі, де тішать очі ніжки актрис, а автори спектаклів збиткуються над міщанством. Втім, цю «обманку» помітила і зрозуміла «марксо-ленінська» критика, що ставала чимраз суворішою й репресивнішою до Курбасових театрально-репертуарних вигадок. 

Оперну «Диктатуру» — містерію й за формою (маленькі будиночки-шпаківні для кожного персонажа), й за суттю — критика викрила. Вона таки розгледіла, що в цій виставі, де тексти не промовляли, а розспівували, а рубані слова п’єси Микитенка виголошували речитативами, йшлося зовсім не про «апостольський» рух двадцятип’ятитисячників, а про нищення українського селянства через примусову колективізацію. «Березіль» не врятувало навіть те, що на сцені час від часу підносилися заводи-велетні, споруджувалися цехи, а актори, як і в «Диктатурі» (1930), рухалися за допомогою підйомного крана. 

 «Театр вияву», про який Курбас писав іще 1925 року, він повною мірою реалізував у останній березільській поставі «Маклена Граса» про дівчину-бідачку з буржуазної Польщі. Після цього спектаклю, зіграного у вересні 1933-го як вселенський плач, влада більше не ризикувала довіряти театральне стерно ненадійному утопістові-мрійнику. 

Фінал

Як свідчить стенограма від 5 жовтня 1933 року, Курбаса зняли з посади очільника створеного ним же театру за український буржуазний націоналізм. Проти «фашиста-націоналіста» підняли руки й проголосували всі присутні, за винятком двох осіб. Далі колектив звернулися до уряду з проханням перейменувати «Березіль» на черговий театр ім. Т. Шевченка. Знайшлися й такі, що намагалися позбутися всіх згадок про Курбаса, викреслити його з власної та колективної пам’яті. Як писав у спогадах син близьких сусідів режисера по будинку «Слово», котрий малим прислухався до дорослих розмов, «Курбасові учні й колеги також кидали йому в лице звинувачення в “петлюрівщині”, “шкідництві”, “антисоціалістичних химерах”». 

Курбасу не пробачали ні творчого ентузіазму, ні затятості, ні щирої віри в те, у що майже ніхто з прагматиків уже не вірив. Зрештою, це був синдром ланцюгової реакції з боку пересічних людей, бо його вимогливість, жорсткість, нетерпимість до буденщини, балаканини, фіґлярства, «відпочинку під грушею» чимраз дужче дратувала численних опонентів і заздрісників. 

Чи то успадкована від батьків-акторів і діда-священика, чи зрощена в собі на противагу буденності, розчаруванню від життя й смутку від нездійснених мрій, непоборна віра в мистецьке місіонерство спонукала його до діяльної творчості за будь-яких обставин. Так він уперто, одну за одною готував вистави в таборовому театрі на Соловках — ставив радянські шлягери: «Інтервенцію» Льва Славіна й «Славу» Віктора Гусєва.  

На розшуки точних вказівок місця загибелі видатного митця в архівах колишнього НКВС науковці витратили чимало часу. Тепер уже точно відомо, що Леся Курбаса разом із багатьма іншими в’язнями розстріляли в карельському урочищі Сандармох на початку листопада 1937 року з нагоди 20-річного ювілею Великої Жовтневої революції — так тоді називали цю подію, так відзначали її круглі дати. 

Цей величезний яр за сотні кілометрів від України — справжня гігантська могила, де з-під застеленої листям землі чується потріскування людських кісток. Приречених лаштували в шеренги, а потім по черзі розстрілювали — люди, і мертві, і живі, падали й скочувалися додолу. У Леся Курбаса немає й, мабуть, уже ніколи не буде особистого місця поховання, як належить за християнським звичаєм.

Пере-творення

Між початком і завершенням земного шляху криється величезна кількість важливих подій. Того, що зробив Лесь Курбас, який загинув у п’ятдесятирічному віці, провівши п’ять останніх років у концтаборах радянської репресивної системи, вистачило б на багато людських життів. 

Чи не вперше його виняткова творча натура публічно проявилася в літературній праці. 1906 року з благословення Івана Франка під псевдонімом Зенон Мислевич на сторінках «Літературно-наукового вісника» Курбас надрукував новелу «У гарячці». Цей твір, написаний у діалогічній формі й перейнятий юнацькою експресією, був першою літературною пробою учня передостаннього класу тернопільської гімназії. Згодом Курбас почав перекладати вірші, п’єси, прозу й теоретичні праці, писати драми і сценарії. 

Наступним кроком творчої реалізації стало акторство, де хист виявився одразу й незаперечно. Курбас ніколи не навчався акторській майстерності системно, а дебютував на сцені у двадцять два. На його аматорські й професійні ролі звертала увагу українська, польська, єврейська й німецька преса. Всі помічали стрункого, смаглявого вродливого молодика з грецьким профілем, правильними рисами обличчя й високим чолом, який носив артистичний бант замість краватки та полюбляв крислаті капелюхи. 

Акторський потенціал Курбаса сягає піку в натхненний і страшний військовий час 1917–1920 років. Класичну українську драматургію він переграв у Галичині й театрі Садовського, а в Молодому театрі створив трагічний образ царя Едіпа й комічний — Леона з «Горя брехунові». У 1919 році він навіть спробував себе в ролі танцівника, зігравши Шаха в балеті «Азіаде» («Аравійські ночі») на сцені українського оперного театру «Музична драма». Останньою прем’єрською роллю Курбаса став Макбет, якого він першим зіграв українською мовою в мандрівному «Кийдрамте». 

Лесь Курбас працював не лише в театрі, а й у кіно: в 1924-1925 роках він зняв кінострічки «Вендета», «Макдональд», «Арсенальці». Втім, більша частина його величезного творчого надбання не збереглася, бо просто не могла зберегтися: вистави не консервуються для майбутнього. Ми не побачимо знятих Курбасом кінострічок, його чернеток, приватних документів, речей. Із матеріального залишилися хіба що проєкти костюмів та оформлення до вистав. Із духовного — уривки щоденника, численні теоретичні статті, нариси про театр і мистецтво. 

Беручи на себе роль провідника естетичних реформ, Лесь Курбас постійно декларував свою позицію, пропагував зміни художніх пріоритетів. Його тексти писалися за різних обставин. Деякі народжувалися після створення нових театральних колективів, змін у репертуарі, культурно-політичних дискусій. Загалом протягом п’ятнадцяти років активної діяльності він оприлюднив близько двадцяти різноманітних звернень, відкритих листів, програмних статей — і в більшості з них намічав мистецькі вектори, якими мав намір рухатися з однодумцями, відзначав неприйнятне, застаріле, неактуальне. 

Увесь комплекс Курбасових декларацій можна поділити на три групи, кожна з яких вказує на зміни естетичних пріоритетів і панівних ідеологічних установок. До першої належать тексти Молодого театру 1917–1919 рр., що вирізняються найбільшою зосередженістю на акторських технологіях і загальних естетично-філософських питаннях. До другої — тексти, написані під час діяльності МОБу, де головна увага сконцентрована на проблемі нової сценічної образності та її впливі на людську психіку, свідомість та підсвідомість. 

Третя група текстів-маніфестів стосується харківського періоду. Курбас розглядає театр узагальнено, як інструмент культурно-соціального впливу, торкається питань сценічних жанрів, актуальності драматургії, сприйняття публіки. «Акцентований вияв» і «акцентований вплив» у театрі стає ключовим під час його участі в інспірованих радянською владою літературно-мистецьких дискусіях 1927–1929 років, за результатами яких українські митці фактично поділялися на «чистих» і «нечистих», «вірних» і «невірних».

За всієї різноманітності тем і проблем, зачеплених Курбасом, майже всі його тексти позначено відсутністю прагматики та ідеалістичним поглядом на реальність і природу речей. Творчість, зокрема театральну, він розумів як прояв людського духу. Людський дух є найпершим рушієм до створення мистецького твору, в якому конкретизуватиметься інтенція абстрактної духовності. Такий спосіб творчого мислення, сприйнятий, найпевніше, під час навчання у Віденському університеті, став для Курбаса визначальним на все життя. 

Ще в ранньому маніфесті «Театральний лист» Курбас оприлюднив свої потаємні вагання щодо остаточного вибору життєвої дороги. «Куди іти роздвоєній сучасній душі?» — запитує він. Відповідь, дана самому собі, затемнена, непряма, загорнута в сувій складних духовних шукань. Автор наче вагається між двома мистецькими іпостасями: схимником (носієм і втілювачем етичного вчення українського філософа Григорія Сковороди) й глашатаєм суспільно-політичних ідей. 

Життя зробило вибір за нього: із мрійника і схимника Лесь Курбас перетворився на публічного митця, учасника культурно-суспільного реформаторства, провидця власних перемог і поразок.