(5.07.1898 – 23.08.1966)
Лідія Криницька – українська акторка театру і кіно.
Лідія Криницька, як і переважна більшість березільських акторів, прийшла до Мистецького Об’єднання «Березіль» після навчання у Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка у Києві. Річ у тім, що 1923 року Лесь Курбас стає деканом драматичного факультету інституту, тож має можливість визначати найбільш талановитих й перспективних випускників та пропонувати їм роботу в МОБі. Треба зауважити, що на той час це була «пропозиція, від якої неможливо відмовитися» — стати актором театру Курбаса мріяли майже всі студенти Муздраміну. Тож кількість учасників у майстернях МОБу постійно збільшувалася, на афішах з’являлися нові прізвища.
У 1923 році глядач уперше зустрівся з молодою акторкою Лідією Криницькою, яка дебютувала в програмній виставі Леся Курбаса «Джіммі Ґіґґінз» роллю Сербії у так званому «концерті держав» – таємних телеграфних перемовинах країн Антанти.
Дебютувавши під своїм дівочим прізвищем, Лідія Криницька незабаром бере шлюб з березільським актором Демидом Бабенком та переходить на його прізвище. Отже, у театральних програмах і афішах періоду 1924-26 років ми бачимо акторку Лідію Бабенко – виконавицю цілої низки характерних ролей. У харківський період роботи «Березоля» Криницька повертається на власне прізвище.
Основні акторські роботи Лідії Криницької березільського періоду:
- Сербія (концерт держав) – «Джіммі Ґіґґінз» за Е. Сінклером, реж. Лесь Курбас (1923)
- Жінка, Баба, Маса – «Нові ідуть» за Ю. Зозулею, реж. Ф. Лопатинський (1923)
- Слово поета – «Гайдамаки» за Т. Шевченком, реж. Лесь Курбас, поновлення (1924 та 1929)
- Друга робітниця – «Секретар профспілки» за Л. Скоттом, реж. Б. Тягно, (1924)
- Перекупка, Монашка – «За двома зайцями» за М. Старицьким, реж. В. Василько (1925)
- Марія, дочка куркуля Чухала – «Комуна в степах» М. Куліша, реж. П. Береза-Кудрицький (1925)
- Жанета, 4-та дама – «Жакерія» за П. Меріме, реж. Б. Тягно (1925)
- Поліна Петрівна – «Напередодні (1905 рік)» за О. Поповським, реж. Лесь Курбас (1925)
- Повія, Аристократка, Кустпромка – «Шпана» В. Ярошенка, реж. Я. Бортник (1926)
- Жінка – «Золоте черево» Ф. Кроммелінка, реж. Лесь Курбас (1926)
- Амсена, дружина Горна – «Седі» за С. Моемом, реж. В. Інкіжинов (1926)
- Шляхтянка – «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого, реж. Ф. Лопатинский (1927)
- Жандармова жінка – «Пролог» Л. Курбаса та С. Бондарчука, реж. Лесь Курбас (1927)
- Магелон – «Король бавиться» за В. Гюго, реж. Б. Тягно (1927)
- Жінка, друга повстанка – «Яблуневий полон» І. Дніпровського, реж. Я. Бортник (1927)
- Стаканчиха Тарасівна, дружина Малахія – «Народний Малахій» М. Куліша, реж. Лесь Курбас (1928)
- Дружина директора фабрики, Сова, Пантоміма «Гази» – «Алло, на хвилі 477!», текст і постановка творчого колективу (1929)
- Олена Череда, студентка – Кадри» І. Микитенка, реж. Л. Дубовик (1931)
- Катря, член ПК КП(з)У – «Плацдарм» М. Ірчана, реж. Б. Балабан (1932)
- Байдебуриха – «Містечко Ладеню» Л. Первомайського, реж. К. Діхтяренко (1932)
- Марія Іванівна – «Хазяїн» І. Карпенка-Карого, реж. В. Скляренко (1932)
- Пані Зброжекова – «Маклена Граса» М. Куліша, реж. Лесь Курбас (1933)
- Бочкарьова – «Платон Кречет» О. Корнійчука, реж. Б. Тягно (1935)
У березільський період своєї діяльності Лідія Криницька сформувалася як актриса широкого діапазону й яскравої творчої індивідуальності. Її грі був притаманний гостро-комедійний і сатиричний малюнок ролі, сценічний гротеск.
Актриса була дуже органічна, змальовуючи народні персонажі. Так, справжнім шедевром Криницької стала роль дружини Малахія Стаканчика – Стаканчихи Тарасівни у виставі «Народний Малахій» М. Куліша (1928). Саме з «поминального голосіння» Стаканчихи-Криницької, яка протягом першої дії побивається за чоловіком-втікачем і «грає трагедію», розпочинається вистава, щоб завершитися справжньою трагедією – смертю Любини у фіналі.
«Однак, у першій дії на березільському кону нічого трагічного не ставалося. Тінь смутку і жалю оповивала лише Малахія (М. Крушельницький), злегка позначала постать Любини (В. Чистякова). Тоді як страждання мадам Стаканчихи (Л. Криницька) межували з пародією. Недаремно свій ритуальний плач-лемент, з якого починалася вистава, вона перемежовувала вказівками знижено побутового плану.
На самому початку вистави дружина Малахія – дебела Тарасівна – важко розпливалася по стільцю посеред хати, змушуючи решту персонажів її старанно “обтікати”. Навіть хаотичний рух сполоханих дочок не порушував диспозиції господині дому. Сусіди, хористи, інші вболівальники за долю родини Стаканчиків, коментуючи події на зразок античного хору, додавали барв цій, на думку окремих критиків, “фресковій композиції” [Н. Єрмакова].
Після успішних березільських гастролей в Одесі 1929 року Лідія Криницька на два сезони залишилася у міській Держдрамі, а 1931 року повернулася до «Березоля».
Лідія Криницька працювала у Харківському театрі ім. Т. Шевченка («Березіль» після перейменування 1934 р.). Разом зі своїм другим чоловіком, березільським актором Г. Козаченком успішно знімалася у кіно («Лимерівна», 1955; «Над Черемошем», 1954).