Таборові театри в Медвеж’єгорську та на Соловецьких островах стали останнім місцем творчої реалізації Леся Курбаса. Організований на Соловках у 1923 році виправний табір (російське скорочення СЛОН — Соловецкий лагерь особого назначения) разом з іншими таборами й театрами при них підпорядковувався Головному управлінню таборів (ГУЛАГ).
Таборовий театр на Соловках почав діяти у вересні 1923 року. До його організації були причетні провінційний актор Сергій (Іван Андрійович) Арманов та актор Г. І. Нікітін (псевдонім Вечерін), ув’язнені В. Любохонський, Станкевич, Нікітіна, Осіновський, Шуман. Вони репетирували після 12-годинного виснажливого робочого дня, спектаклі показували в Успенському соборі, де сцену було влаштовано в ризниці, а на лавах уміщалося близько 250 глядачів. За перший рік ця група підготувала близько десяти вистав.
Через епідемії тифу й холери у 1926-27 роках театральна діяльність на Соловках призупинилася. 1928 року вистави ставив Я. Шнеєрсон, у наступні роки ключовою фігурою в таборовому театрі стає колишній актор московського Камерного театру Борис Глубоковський. За час його керівництва відбуваються прем’єри вистав «Діти Ванюшина» С. Найдьонова і «Маскарад» М. Лермонтова.
У зв’язку з реорганізацією таборів наприкінці 1929 року основна частина соловецької трупи на чолі з Глубоковським переїжджає в місто Кем, де розташувалося управління СЛОН. У 1935–37 роках директором соловецького театру був співак Леонід Привалов, а танцювальною групою керував грузинський князь Андронніков. Окрім вистав, ця театральна трупа, в якій було чимало високопрофесійних митців, готувала ще й концертні програми класичної музики. У 1939 році діяльність соловецького театру остаточно припинилася, оскільки замість таборів НКВС на Соловках створюється військово-морська база.
Офіційна назва медвеж’єгорського театру — Центральний театр Біломорсько-Балтійського каналу. Його відкрили 1932 року в новозбудованій двоповерховій дерев’яній будівлі, розрахованій на триста глядачів. Це приміщення, розташоване приблизно за півкілометра від табору, мало добре обладнану сцену, оркестрову яму, фойє й акторські гримерки. Сюди з Кемі переїхала значна частина колишньої соловецької трупи. З кінця 1932 року театральною бригадою, що базувалася в Медвеж’єгорську й складалася з кримінальних злочинців, керував режисер-авангардист Ігор Терентьєв. Саме з ними у 1933 році Терентьєв підготував виставу «Притон» із життя криміналітету.
З листопада 1934 до середини 1935 року головним режисером (за директорства Давида Персона) Медвеж’єгорського театру був Лесь Курбас. Листуючись із драматургом Львом Славіним, він плідно працював над його п’єсою «Інтервенція» — однак напередодні генеральної репетиції Курбаса усунули з посади головного режисера й вистава не відбулася. «Чим пояснити моє несподіване перекинення в 4-те відділення, та ще й на табірний пункт?», — у розпачі питав режисер.
До Соловецького табору, де діяв драматичний гурток вільнонайманих і агітбригада з ув’язнених, Курбас прибув не пізніше жовтня 1935 року. Під його керівництвом любителі й професіонали об’єдналися. До колективу ввійшли актор «Березоля» Федір Гладков, актор МХАТ Валентин Цишевський, актор А. Паламарчук, режисер Дмитро Ровинський, співак Леонід Привалов, драматург Мирослав Ірчан.
У соловецькому театрі Курбас поставив «Аристократів» М. Погодіна. У постановці взяли участь Ростислав Галіат-Валаєв, Валентин Цішевський, Дмитро Ровинський та інші. Потім настала черга «Весілля Кречинського» О. Сухово-Кобиліна, «Інтервенції» Л. Славіна, «Слави» В. Гусєва, «Учня диявола» Б. Шоу і «Одруження Фігаро» П. Бомарше. Крім того, Курбас готував агітаційні концертні програми, а також разом із Мирославом Ірчаном та чехом на прізвище Урбанек створив ревю «Сновидіння на Вянь-Губі».
Останні дні земного життя Курбас провів у камері Соловецького монастиря. З острова його етапували разом із сотнями інших ув’язнених до урочища Сандармох у Карелії, де в листопаді 1937 року сталися масові розстріли.