(1896–1983)
Зінаїда Пігулович — українська акторка театру і кіно, організаторка театральної справи, членкиня МО «Березіль», учениця Леся Курбаса. Перша професійна театральна режисерка в Україні.
Закінчивши київську гімназію (1918), рік навчається на медичному факультеті Університету Святого Володимира, далі вступає на акторський факультет Вищого музично-драматичного інституту імені М. Лисенка. Закінчує його 1924 року, вже в складі МОБу: у 1922 році третьокурсниця опиняється серед 20 студентів, відібраних Лесем Курбасом та його соратниками для створення нового театру, бере участь у зібранні 31 березня 1922 року, на якому було проголошено створення «Березолю».
Зінаїда Пігулович грає в курбасівських постановках «Жовтень» (1922), «Рур» і «Газ» (1923). У драмі Володимира Ярошенка «Пошилися в дурні» за мотивами п’єси Марка Кропивницького, яку поставив Фавст Лопатинський, виконує роль Оришки «в плані рудого клоуна» (1924–1925), демонструючи навички не лише акторської майстерності, а й акробатики та співу. У 1928–1929 роках на запрошення Курбаса бере участь в оперетовому репертуарі «Березолю», зігравши Літті-Фурію в п’єсі «Мікадо» й королеву в «Королеві невідомого острова».
Паралельно Зінаїда Пігулович опановує режисерський фах: входить до другого набору Режисерської лабораторії, де виконує практичні завдання, вивчає теорію, разом із Лазарем Френкелем очолює Репертуарну станцію.
Важливим елементом участі в діяльності МОБу стає організаторська робота: Пігулович доручають узяти на себе напрям самодіяльного театрального руху, вона займається організацією театральних гуртків, готує для них п’єси («Операційний план» та «Істина» виходять друком). Захоплюється театром для дітей, далі ляльковим театром; як заступниця свого чоловіка Фавста Лопатинського бере участь у керівництві Другою майстернею, що мала стати першим Київським ТЮГом.
З 1926 року працює і в кіно, з’явившись у трьох чоловікових кінострічках (запрошення інших режисерів за його наполяганням відхиляла). У «Синьому пакеті» (1926) Зінаїда Пігулович грає закохану в червоного партизана доньку багатого селянина, котра рятує коханого, допомігши йому доставити до більшовицького штабу секретні документи. У «Василині», поставленій за мотивами повісті Івана Нечуя-Левицького «Бурлачка» (1927), вона створює глибокий образ сільської дівчини, що, спокушена паном, випадає зі звичного життя, влаштовується на фабрику й віднаходить себе в робітничому середовищі. У «Кармелюку» (1931) акторка виконує роль Кармелюкової дружини Килини, учасниці українського селянського повстанського руху.
1930 року Пігулович залишає «Березіль». На початку 1930-х вона їде в Москву, три роки навчається на режисерських курсах при ГІТІСі. Після повернення в Україну присвячує себе ляльковому театру. Організовує ляльковий театр при київському ТЕМАФі, де працює у 1931–1934 роках (згодом із цього театру постане Житомирський театр ляльок); у 1936 році готує в Києві два склади для лялькових театрів, що стають основою для театрів у Черкасах і Умані; допомагає організувати театри в Полтаві, Чернігові.
Після Другої світової війни Зінаїда Пігулович працює режисеркою Миколаївської філармонії, згодом лишає цю роботу задля організованого нею ж народного театру у Вознесенську Миколаївської області (серед постановок — «Сто тисяч» Івана Карпенка-Карого). Наприкінці 1960-х років полишає театральну діяльність, щоби присвятити себе написанню мемуарів.