(7.06.1902 – 18.02.1994)
Дмитро Власюк – український театральний художник й педагог.
Після завершення першого МОБівського театрального сезону, головний художник Вадим Меллер кинув усі сили на створення надзвичайно важливої ланки у розгалуженій структурі «Березоля» – його Макетної майстерні. Будучи професором Київського художнього інституту, Меллер зорганізував навколо себе власних студентів-третьокурсників: Валентина Шкляєва (Шкляїв), Дмитра Власюка, Міліцю Симашкевич, Євгена Товбіна, Мойсея Ашкіназі, М. Панадіаді, О. Проценка. Першочерговим завданням Макмайстерні стала підготовка молодих художників театру безпосередньо «на виробництві».
Ще до переїзду до Харкова сценографи-початківці отримували практику на Першій сцені України. Склалися два сталих тандеми: Шкляєв – Симашкевич та Власюк – Товбін, які вже у харківський період «Березоля» поряд зі своїм учителем Меллером оформлювали усі вистави театру. «Чужинці» потрапляли на березільську сцену вкрай рідко.
У «Березолі» Дмитро Власюк і Євген Товбін разом оформлювали великий сегмент постановок молодих режисерів, а саме:
- «Заповіт пана Ралка» В. Цимбала, реж. К. Діхтяренко, В. Скляренко (1930)
- «Невідомі солдати» Л. Первомайського, реж. В. Скляренко (1931)
- «М.Р.Т.О», “Міжнародне Робітниче Театральне Об’єднання”, вистава-концерт, реж. В. Скляренко та К. Діхтяренко (1931)
- «Товариш Женщина», текст і постановка творчого колективу (1931)
- «Кадри» І. Микитенка, реж. Л. Дубовик (1931)
- «Народження Велетня (Тракторобуд)» текст, постановка та оформлення творчого колективу (1931)
- «Плацдарм» М. Ірчана, реж. Б. Балабан (1932)
- «Містечко Ладеню» Л. Первомайского, реж. К. Діхтяренко (1932)
- «Пурсоньяк» Ж.-Б. Мольєра, реж. Л. Дубовик (1933)
«Бувало, весь театр гудів, як вулик, на всіх поверхах ішла студійна робота, атмосфера дружнього творчого змагання ворушила молоді честолюбні мрії. А над усім був доброзичливий, чесний і благородний, справедливий арбітр – Олександр Степанович Курбас. Талановитий педагог, він умів своєчасно й влучно підказати кожному з нас те, що було конче потрібно для дальшого вдосконалення. І все це – у тактовній, вдумливій формі» [Дмитро Власюк].
З 1931 року Дмитро Власюк викладає у Харківському музично-драматичному інституті. Володимир Галицький, який студіював у цьому навчальному закладі режисуру, згадує про заняття зі сценографії, що їх проводив художник «Березоля»: «Власюк привчив нас шукати об’єми, вскриваючи площини. З картону та пластиліну ми створювали композиції геометричних фігур. Здавалося, це далеко від реальності. Але Власюк переконливо доводив, що будь-який життєвий об’єм ховає у собі як першооснову прості геометричні форми, треба лише навчитися їх вишукувати. Цілий розділ занять він присвятив використанню фактури на сцені. Це був час фактур та об’ємів… На заняттях ми переглядали й підбирали фактури, складаючи з них композиції на запропоновану тему. Власюк відкривав нам закони пластичної побудови вистави, не оминаючи живописної системи оформлення з її принадами і вадами. Все своє театральне життя я знаходив спільну мову з театральними художниками, міг підказати потрібне рішення».
Як художник-постановник Дмитро Власюк безпосередньо стикався з великим внеском художнього керівника «Березоля» у випуск кожної постановки театру. У своїх спогадах «Сторінка минулого» він згадує, зокрема, про репетиції вистави «Плацдарм» Мирослава Ірчана: «Репетиції йшли повним ходом на сцені. Наближалися дні, коли Олександр Степанович мав переглянути роботу і довершити її. І ось у залі, в центральному проході з’явився, як завжди, маленький столик з лампою під абажуром та холодною кавою. Працюючи в декоративному залі, що однією відкритою стіною виходив на сцену, я ввесь час сторожко прислухався – вже сам Курбас вів репетицію вистави. Виправляючи, уточнюючи по ходу репетицій взаємини персонажів, загострюючи їхні характеристики, очищаючи розвиток подій від зайвини, Курбас спинився на одній сцені, де він вважав за потрібне стисло, як у фокусі, дати основну думку п’єси, саму суть подій.
У виставах Курбаса мізансцени були сильним дієво-образним засобом виразності. Кожна група їх мала свою задачу: одні розвивали сюжет, інші уточнювали характеристики персонажів або виконували роль зв’язків поміж смисловими кусками. А були й такі мізансцени (одна-дві на всю виставу), які розкривали основну ідею п’єси. Саме на одній з таких і спинився Курбас.
На сцені було подвір’я якоїсь казарми, де тимчасово отаборилися інтервенти. Під брудною облупленою стіною, що протяглася через усю сцену, сиділи жовніри-пілсудчики. Ближче до першого плану стояв столик, на якому лежала карта України. Навколо цієї карти зібралися офіцери, намічаючи маршрути дальшого вторгнення в нашу республіку.
Сцена якось не рухалася. Дебютант-режисер Б. Балабан міняв мізансцену, пересував з місця на місце столик з картою – нічого не допомагало. Втомлені актори стояли в якійсь безнадії. Раптом з залу почулося плескання долоні і красивий баритон Курбаса:
– Хвилиночку, хвилиночку! – гукав він і вже біг через оркестр на сцену.
Постояв, подумав, оглянувся навкруги:
– Винесіть звідси цього столика. Карту залишіть. Дайте мені вашу шаблю.
Курбас надів на себе портупею з шаблею в піхвах, з легкою огидою взяв двома пальцями карту України – і ось уже офіцер-завойовник випустив з пальців карту і переможно став на неї ногою. Далі якимсь по-своєму граціозним, делікатним рухом вийняв шаблю з піхов і дуже картинно, але по-діловому почав розгортати план майбутніх операцій, проводячи шаблею по карті:
– Пан полковник такий-то займе цю округу, пан полковник такий-то оволодіє цим містом…
І так далі.
І треба було бачити, чути реакцію глядачів на цю сцену, яка стала стрижневою в усій виставі» [Дмитро Власюк].
Ставив спектакль Борис Балабан, Дмитро Власюк і Євген Товбін оформлювали виставу.