(5.04.1900 – 19.05.1984)
Валентина Чистякова (5.04.1900 – 19.05.1984) —українська актриса театру й кіно, педагогиня, авторка статей про сценічну майстерність. Народна артистка Української РСР та Узбецької РСР (1943). Дружина й учениця видатного режисера-новатора театру й кіно Леся Курбаса.
Народилася в Санкт-Петербурзі в родині оперного співака, соліста Большого театру Миколи Чистякова. Її дитинство і юність минули в творчій московській атмосфері. Батькове мистецько-театральне оточення сприяло розвитку артистизму. Валентина навчалася мистецтву співу, танцю, малювання, гри на фортепіано, брала участь у гімназійних виставах.
У 1918 році родина перебралася до Києва, подалі від московського більшовицького хаосу. Валентина вступає до балетної студії партнера Анни Павлової Михайла Мордкіна, пізніше бере уроки хореографії та пластики у Броніслави Ніжинської — першої наставниці Сержа Лифаря. З Лесем Курбасом познайомилася в театрі Бергоньє (тепер Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки) де проводилися заняття студії М. Мордкіна й репетиції Молодого театру. Про цей період свого життя Валентина Миколаївна згадувала: «Я підійшла до головної події всього мого життя — зустрічі з Олександром Степановичем Курбасом в Києві 1918 року. Ця зустріч вирішила мою долю — і особисте життя, і творче. Чи могло статися інакше?.. Особистість Олександра Степановича — геніального режисера-новатора, його освіченість, виняткова працьовитість, дивний талант і водночас його принциповість, цілеспрямованість, не кажучи вже про надзвичайну привабливість, не могли не підкорити мене, недавню московську гімназистку, яка з дитинства мріяла про життя в мистецтві». 19 вересня 1919 року вони обвінчалися в Андріївській церкві у Києві.
Сценічний шлях Валентини Чистякової почався в Молодому театрі дебютом у «Едіпі-царі» Софокла в ролі однієї з учасниць хору. Для кожної зі своїх різнопланових ролей у Молодому театрі (1919–1920), Першому державному театрі ім. Т. Шевченка (1920), пересувному театрі «Кийдрамте» (Біла Церква – Умань, 1920–1922) акторка створює незабутні образи. Про приїзд театру Курбаса до Білої Церкви й Умані та враження від гри акторів, зокрема Чистякової, письменник Микола Бажан писав: «Приїзд театру Курбаса став переломним пунктом у моєму житті. Я був захоплений всім, кожною деталлю, кожною явою, кожним злітом насичених емоціями і думками театральних вистав, що з них не пропустив я жодної. Але до спазму в серці, в горлі, в диханні був захоплений неповторною музикальністю, елегантністю, красою, мистецтвом і талантом Валентини Чистякової. Проживши після цих переживань юнацтва шістдесят довгих і трудних літ, відчуваю, що рівного по своїй повноті і владності захоплення мистецтвом і красою я звідтоді не пережив ні разу. Заплющую очі — і знову бачу чарівну Мірандоліну, тужливу Оксану, трагічну Катерину, зламану світом Євгенію, і ще, і ще, і ще… Скільки доброго, світлого, красивого принесли Ви людям, Валентино Миколаївно, людям отак, як мені. Я знаю Ваше величезне значення в історії українського театру, я знаю і значення Ваше в історії людських душ…».
З 1922 року Валентина Чистякова — серед провідних актрис мистецького об’єднання «Березіль» у Києві. Під керівництвом режисера Курбаса розкривається багатогранне обдарування комедійної, мелодраматичної, глибоко психологічної актриси. Вона виконує головні ролі — грає доньку мільярдера («Газ» Г. Кайзера (1923)), Оксану («Гайдамаки» за Т. Шевченком (1924)), Ізабеллу («Жакерія» П. Меріме, (1925)) та інші.
У кінематограф Валентина Чистякова приходить 1924 року — дебютувавши у фільмі «Арсенальці» (робітниця Віра, перевдягнена панянкою) на Одеській кінофабриці ВУФКУ під керівництвом свого вчителя і режисера-постановника картини Леся Курбаса.
У 1926 році вона переїхала до Харкова разом із театром «Березіль». Через деякий час поселилася з родиною в будинку «Слово». В театрі Чистякова зіграла Дору («Пролог» за О. Поповським (1927)), Любуню («Народний Малахій» М. Куліша (1928)), Параню («Диктатура» І. Микитенка (1930)), Анелю («Маклена Граса» М. Куліша (1933)), яку запам’ятали всі, хто був на прем’єрі. На жаль, це був останній спектакль, поставлений Лесем Курбасом на волі. Валентина Чистякова важко пережила чоловікове звільнення з «Березолю», позбавлення звання народного артиста УРСР, арешт (25.12.1933) і розгром театру в 1933 році. Вона стояла в чергах, пересилаючи йому передачі й книжки, адже на Соловках Курбас поставив біля десяти спектаклів. Сподівалася й чекала…
Зріле творче життя вона прожила поряд із пані Вандою, мамою Леся Курбаса (обидві жінки були «членами родини ворога народу»), таки знайшла в собі сили залишитися в чоловіковому театрі (на той час Український драматичний театр ім. Шевченка в Харкові) й виходити на сцену (1935–1959). Ролі, які вона зіграла в цей період творчості, поповнили золотий фонд українського мистецтва. Серед них — Ліда («Платон Кречет» О. Корнійчука (1935)), Одарка («Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького (1936)), Катерина («Гроза» О. Островського (1938)), Цезаріна («Жінка Клодта» О. Дюма-сина (1938)), Євгенія («Євгенія Гранде» за О. Бальзаком (1940)), Лучицька («Талан» М. Старицького (1941)), леді Мільфордт («Підступність і кохання» Ф. Шиллера (1948)), Софія Ковалевська («Софія Ковалевська» братів Тур (1948)).
1935 року Валентина Чистякова вдруге приходить в кінематограф за наполяганням режисера-новатора Івана Кавалерідзе — аби зіграти в картині «Прометей» за Тарасом Шевченком, знятій на Українфільмі (Київ, Одеса, 1935). На досить скупому матеріалі Чистякова створила багатогранний образ Дуньки — колишньої коханки купця Жукова, проданої в будинок розпусти. За словами О. Мусієнка, видатній актрисі курбасівської школи вдалося створити незабутній образ і передати свій характер героїні, в душі якої «ще не згасла любов до підступного коханця, та серце вже сповнюється ненавистю та зневагою». Звідси виклик, безумні ескапади й безмірна туга в погляді. Чистякова була однією з провідних актрис «Березоля» — і, мабуть, річ не лише в її акторській майстерності. Неприродне страждання, що прочитується в очах, здається, годі було зіграти. Життєва ситуація у подружжя була тоді особливо драматичною. Геніального українського режисера Курбаса було вже арештовано, й багато хто з його учнів, акторів «Березоля», встиг зректися свого наставника. Картина «Прометей» на роки опиняється на сумнозвісній полиці.
У 1941–1943 роках Валентина Чистякова разом із театром перебувала в Узбекистані, де знялася у фільмі «Левко» (Київська кіностудія, 1942).
Тернистий шлях до правди виявився безкінечним. 29 червня 1955 року вона написала генеральному прокуророві СРСР Руденку: «У зв’язку з тим, що упродовж понад 18 років я не маю ніяких відомостей про долю мого чоловіка Олександра Степановича Курбаса, засудженого в 1934 р. на 5 років перебування в таборах, прошу Вас розглянути матеріали, які є в його справі, і повідомити мені про місце перебування його, якщо він живий, і Ваш висновок про можливість його реабілітації»
Згідно з документованим висновком слідчого відділу управління КГБ Архангельської області від 29 квітня 1956 року, начальник слідчого відділу Управління КГБ при РМ СРСР по Архангельській області капітан Чернишов розглянув архівну справу № 3363, яка стосувалася Курбаса Олександра Степановича («За рішенням Особливої Трійки УНКВС Ленінградської області від 9 жовтня 1937 року (протокол засідання трійки № 83) за те, що, залишаючись на контрреволюційних позиціях, продовжує вести контрреволюційну агітацію і проявляє терористичні наміри, був розстріляний 3 листопада 1937 року») і «вважав би за доцільне рішення Особливої Трійки УНКВС по Ленінградській області відносно Курбаса Олександра Степановича скасувати через відсутність у діях, приписуваних йому, складу злочину».
Тільки в 1957 році Валентина Чистякова отримала довідку з Харківського обласного суду. «Справа щодо обвинувачення Курбаса Олександра Степановича переглянута Президією Харківського обласного суду 19 квітня 1957 року. Постанова Судової трійки при Колегії ГПУ СРСР від 9 квітня 1934 року стосовно Курбаса О. С. анульована у зв’язку із відсутністю складу злочину». Ще через чотири роки вона отримала повідомлення, що її чоловік «Курбас О. С. помер 15 листопада 1942 року у віці 55 років від крововиливу в мозок». Вона здогадувалася, що це брехня, але нічого змінити чи довести вже не могла. На схилі життя Валентина Чистякова писала: «Мені писати й говорити про Леся Степановича тяжко. Я ніколи не зможу пробачити і осягнути те, що відбулося. Якщо чесно про все писати — я мала б проклясти радянську владу. Таких спогадів не надрукують…». Вона написала чимало статей про акторську майстерність і спогади про «Березіль» і Леся Курбаса (опубліковані після її смерті в 1991–1992 рр.). Місце розстрілу Леся Курбаса стало відоме в липні 1997 року. Було виявлено «Справу № 3168» (Р. Скалій) з обвинуваченням О. С. Курбаса, знайдено «розстрільні» соловецькі списки, оприлюднено десятки документів і свідчень.
Пам’ять про Леся Курбаса шанують в Україні й за її межами.