(9.07.1900 – 11.12.1976)
Майя Симашкевич – українська художниця театру й кіно.
Захоплення образотворчим мистецтвом спонукало талановиту юнку паралельно з навчанням на філологічному факультеті Київського університету св. Володимира здобувати художню освіту. 1920 року Майя Симашкевич, витримавши конкурс, вступає до Київського художнього інституту на курс Федора Кричевського. Та з моменту відкриття театрально-декоративного факультету вона переходить туди, на курс Вадима Меллера. Саме його Майя Симашкевич визнавала своїм головним творчим наставником.
Навчаючись на третьому курсі, Майя Симашкевич потрапила до Макетної майстерні Мистецького Об’єднання «Березіль», яку зорганізував Вадим Меллер зі своїх студентів. Вона була єдиною дівчиною на курсі, отже стала першою українською жінкою-художницею театру й кіно.
Майя Симашкевич згадує про практику навчання у Макмайстерні «Березоля»: «Наша майстерня за планом навчання працювала разом з режисерською лабораторією. Б. Тягно, В. Василько, Г. Ігнатович та ін. давали нам завдання по оформленню різних п’єс. Після закінчення роботи відбувалося спільне засідання режисерської лабораторії і макетної майстерні на чолі з В. Меллером і Л. Курбасом. Обговорювалися наші макети, вислуховувалися мудрі педагогічні поради і пряма критика. Кожна цікава робота молодого режисера чи художника викликала захоплення. Вадим Георгієвич працював з нами над макетами, вчив розв’язувати композицію сценічної коробки, знаходити образ вистави».
Художній керівник МОБу ставив такі завдання для художника нового українського театру й до сценографії в цілому: «Декорації не прикрашають, вони не є ілюзорною картиною обстановки – це трамплін для актора. Декорації, станки мають метою обслуговувати актора, себто – давати йому такі умови на сцені, щоб він міг якнайзручніше провадити свої завдання» [Лесь Курбас].
Художники-початківці у Макмайстерні склали кілька сталих творчих тандемів: Валентин Шкляєв – Майя Симашкевич; Дмитро Власюк – Євген Товбін, які згодом дебютували як оформлювачі березільських вистав. Причому пік активності Шкляєва (Шкляїва) і Симашкевич прийшовся на київський період «Березоля», в той час, як Власюк і Товбін розкрилися як театральні художники вже у Харкові.
Дебютна робота молодого подружжя сценографів Валентина Шкляєва та Майї Симашкевич – ексцентрична вистава Ф. Лопатинського «Пошились у дурні» за М. Кропивницьким – вийшла на березільський кін 8 листопада 1924 року.
На березільській сцені Майя Симашкевич створювала оформлення та костюми до вистав:
- «Пошились у дурні» за М. Кропивницьким, реж. Ф. Лопатинський (1924) – разом з В. Шкляєвим
- «За двома зайцями» за М. Старицьким, реж. В. Василько (1925) – разом з В. Шкляєвим
- «Комуна в степах» М. Куліша, реж. П. Береза-Кудрицький (1925)
- «Жакерія» за П. Меріме, реж. Б. Тягно (1925) – разом з В. Шкляєвим
- «Напередодні (1905 рік)» за О. Поповським, реж. Лесь Курбас (1925) – разом з В. Шкляєвим
- «Шпана» В. Ярошенка, реж. Я. Бортник (1926) – разом з В. Шкляєвим
- «Пролог» Л. Курбаса та С. Бондарчука, реж. Лесь Курбас (1927) – разом з В. Шкляєвим
- «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого, реж. Ф. Лопатинский (1927) – разом з В. Шкляєвим
- Бронепоїзд 14-69» Вс. Іванова, реж. Б. Тягно (1928) – разом з В. Шкляєвим
«Пошились у дурні», «За двома зайцями» та «Шпана» зробили М. Симашкевич та В. Шкляєва визнаними майстрами комедійних постановок у межах авангардної концепції театру. Це був справжній прорив» [Н. Єрмакова].
Оформлення вистави «Комуна в степах» стало першою цілком самостійною роботою художниці, яка виборола це право, випередивши своїх колег-однокурсників А. Проценка та Є. Товбіна.
«Зберігши драму молодого М. Куліша ’’Комуна в степах” від режисерських втручань, Лесь Курбас приклав багато старань, щоб іще молодший постановник Береза-Кудрицький не розгубився в нетрях стильових різниць, що лежали поміж новим театром і традиційною реалістичною драмою Куліша. Особлива увага керівника була звернена на акторське тривання серед строго конструктивного сценічного оформлення і побутово-натуралістичного персонажу драми. На фоні нейтрального задника, який важкими складками спускався додолу, художниця М. Симашкевич уміло й економно відтворила територію господарства комуни. Згрупувавши на сцені кілька станків різної висоти, вона надала їм зовнішньої подібности до обстановки току: водовіз, який завжди можна зустріти на колгоспному подвір’ї; колесо, що рухає якийсь механізований пристрій або молотарку; граблі, дерев’яні вила, мішки з зерном, драбина на другий поверх станків, кілька снопів і плетений тин. Таке сценічне оформлення давало уявлення про місце дії, залишало місце для асоціящй і не придавлювало актора.
Художниці пощастило знайти наскрізний поетично-символічний образ для всієї вистави. Вона витримала оформлення у принципі, що виявився досить вдалим і який тоді в “Березолі” названо умовно реалістичним» [Й. Гірняк про «Комуну в степах»].
«Звичайно, режисер не намагався додержуватися будь-якої історичної точности. Це й дало можливість художникам В. Шкляєву й М. Симашкевич акцентувати тільки найголовніші риси характеру доби. Вже в першій дії вражала економність тих засобів, що з їхньою допомогою оформлено ліс: сім чи вісім колон із запоною, що на них спускалася, давали уяву про темряву лісу, яка тільки й могла переховувати здичавілих вовків. Такої ж економности додержувалися художники і в дальших епізодах: суворі та прості лінії манастиря, готичні вирізи віконниць, розквітчаний вітраж, величезний лев (герб д’Апремонів) – усе це утворювало відповідне для тої чи іншої дії тло, з яким в унісон звучала й музика.
Вдало оформлено й інші сцени: наприклад, тісну площадку манастиря, що так добре відбивало вузькі обрії чернечого життя і зокрема безвихідність їхнього становища під час облоги, коли даремно шукали вони захисту від повстанців. Виразно грало й підвальне віко, через яке з’являлася в замковій залі челядь і демонструвала пантомімічною сценою своє пригноблення. Туди ж вибігали повстанці-кріпаки, розправляючи задубілі в неволі м’язи. Масові сцени ’’Жакерії” нагадували найкращі традиції ’’Березоля”, коли ще в “Гайдамаках” цей театр так гарно відогравав сцени колективних емоцій масовими рухами» [Й. Гірняк про «Жакерію»].
З 1929 року Майя Симашкевич працює як художниця кіно на Одеській, згодом – на Київській кіностудії. Всього в її активі близько десяти документальних та двадцяти ігрових художніх фільмів.
У післявоєнний період Симашкевич працювала художницею в Івано-Франківському музично-драматичному театрі, де оформила понад 20 вистав.
Перша персональна виставка робіт Майї Симашкевич відбулася у Івано-Франківську в 1965 року. Вперше персональну виставку театральних та кіно-робіт художниці у Києві показав Музей театрального, музичного та кіномистецтва у липні 2021 – лютому 2022 роках на матеріалах з власної фондової колекції.