(5.07.1898-30.12.1987)
Ірина Стешенко – українська актриса, письменниця й перекладачка.
Ірина (Орися) Стешенко народилася у сім’ї літераторів і перекладачів Івана й Оксани Стешенків. Її дідом по материнській лінії був видатний український драматург Михайло Старицький. З раннього дитинства Ірина Стешенко виявляла надзвичайні здібності до мов, що пізніше допомогло їй побудувати успішну перекладацьку кар’єру.
1918 року Ірина Стешенко вступила до Музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка на акторське відділення, де викладала її тітка Марія Старицька. З 1920 року Стешенко – артистка Державного драматичного театру ім. Т. Шевченка. У легендарній Курбасовій виставі «Гайдамаки» їй була доручена роль одного з десяти Слів поета, цього національного аналогу хору з античної трагедії. Згодом, вже під час роботи у Мистецькому Об’єднанні «Березіль», у всіх поновленнях «Гайдамаків» за Орисею Стешенко закріпилася роль Другого слова.
Основні акторські роботи Орисі Стешенко на березільській сцені:
- Бельгія (концерт держав) – «Джіммі Гіггінз» за Е. Сінклером, реж. Лесь Курбас (1923)
- Робітниця, Біржовик – «Людина-маса» Е. Толлера, реж. Г. Ігнатович (1924)
- Друге Слово поета – «Гайдамаки» за Т. Шевченком, реж. Лесь Курбас, поновлення (1924 та 1929)
- Друга Відьма – «Макбет» В. Шекспіра, реж. Лесь Курбас (1924)
- Мегі Кітінг, жінка десятника – «Секретар профспілки» за Л. Скоттом, реж. Б. Тягно (1924)
- Маріон – «Жакерія» за П. Меріме, реж. Б. Тягно (1925)
- Сіркова – «За двома зайцями» за М. Старицьким, реж. В. Василько (1925)
- Повія, Аристократка, Кустпромка – «Шпана» В. Ярошенка, реж. Я. Бортник (1926)
- Попадя – «Пролог» Л. Курбаса та С. Бондарчука, реж. Лесь Курбас (1927)
- Шляхтянка – «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого, реж. Ф. Лопатинский (1927)
- Літі-Фу, фаворитка Мікадо – «Мікадо» за А. Саллівеном, реж. В. Інкіжинов (1927)
- Матильдонька, дівчина із закладу Мадам Аполінари – «Народний Малахій» М. Куліша, реж. Лесь Курбас (1928)
- Арабела – «Змова Фієска в Генуї» Ф. Шіллера, реж. Я. Бортник і Лесь Курбас (1928)
- Герл, Автогерл – «Алло, на хвилі 477!», текст і постановка творчого колективу (1929)
- Рина (Мокрина), дочка Мазайла – «Мина Мазайло» М. Куліша, реж. Лесь Курбас (1929)
- І-ша черниця – «Дев’яносто сім» М. Куліша, реж. Л. Дубовик (1930)
- Марта – «Містечко Ладеню» Л. Первомайського, реж. К. Діхтяренко (1932)
- Мамаєва – «Кадри» І. Микитенка, реж. Л. Дубовик (1931)
«3 багатьох ролей, що я грала у театрі «Березіль», найзначнішими для мене щодо акторського становлення були: «Друге слово» (в «Гайдамаках»), Відьма (в «Макбеті»), Матільдонька (в «Народному Малахії»), Арабелла (у «Змові Фієско») та Рина (в «Мині Мазайлi») [І. Стешенко].
«У “Гайдамаках” епічна піднесеність звеличувалася гарячим палом та чистотою Шевченкового слова. “Говоріть широко, як безмежне поле… Слово спочатку співає у вас, а потім злітає з уст і лине понад тим розлогим полем у далечінь”, – казав мені Курбас, працюючи зі мною над “Другим словом”.
Уся постава “Гайдамаків” була підпорядкована силі звукового ритму, що рухала дію, тоді як “Газ” був вирішений як ритмічна дія рухів, що розгорталася перед глядачем. У “Джіммі Хіггінсі” Курбас синтезував обидві лінії цих пошуків» [І. Стешенко].
У надпопулярній березільській опереті «Мікадо» Орися Стешенко грала роль фаворитки імператора Літі-Фу в чергу з Валентиною Чистяковою. Оскільки роль була велика й виграшна, до виконавиці другого складу черга доходила дуже зрідка… Та на гастролях в Одесі 1929 року для Стешенко настав зоряний час! У гастрольній афіші «Мікадо» посідав значне місце, і Стешенко виявилася єдиною виконавицею омріяної ролі!
Про свій успіх вона пише матері, Оксані Стешенко у червні 1929 року: «На превелике чудо – гастролі в Одесі проходять з дуже великим успіхом, щораз аншлаги… Публіці страшенно подобається “Мікадо”. В рецензії було так про мене написано: “Лі-Нті-Фу – Стешенко – захоплює глядачів своєю живою, бадьорою грою”… etc. От! Ага?! Я грала уже три вистави (з Крушельницьким і Гірняком)…» [Лист І. Стешенко до матері з фондової колекції Музею видатних діячів української культури].
«Після відновлення “Гайдамаків” Курбас поставив Шекспірового “Макбета”. Я грала одну з відьом, що мала легко, як пір’їнка, одним махом вискакувати з долу на півтораметровий станок і звідти виголошувати низьким гучним голосом пророкування, які повинні були запалити в Макбеті цілу пожежу честолюбства.
Тільки в дозрілому віці, присвятивши багато років перекладам Шекспірових п’єс, вдумавшись і вчитавшись у Шекспіра, я зрозуміла талановитий задум Курбаса. Поставивши “Макбета” у зовнішньо умовній традиційності англійського театру часів королеви Єлизавети, режисер підкреслив величезний зміст п’єси всіма барвами театральних жанрів – від трагедії до буфонади» [І. Стешенко].
«Курбас дбайливо плекав щонайменший паросток того культурного устремління в усіх нас разом і в кожному зокрема. Щодо мене особисто він вважав, що, за родинною традицією, я сполучатиму мистецтво сцени з мистецтвом літератури.
1929 року, коли “Березіль” був уже в Харкові, видавництво “Рух” запланувало видати збірку Мольєрових комедій у моєму перекладі. Отож, відігравши якусь чергову виставу в театрі, я працювала ночами над текстами п’єс, готуючи їх до друку. І щоночі хтось обережно стукав до моїх дверей, але на моє: “Прошу!” ніхто до кімнати не заходив. Тільки двері тихесенько прочинялися, і чиясь рука простягала мені шоколадку.
То був Лесь Степанович.
У такий спосіб Курбас “підсолоджував” мені нічну літературну роботу, високо цінуючи те, що акторка його театру зугарна перекласти художній твір з іноземної мови» [І. Стешенко «Про навчителя мого і друга»].
На програмах та афішах «Березоля» ініціал імені Стешенко можна побачити у трьох варіантах: І. – Ірина, О. – Орися, Я. – Ярина, в усіх варіантах йдеться про одну людину.
Ірина Стешенко вела активну перекладацьку діяльність. Ще під час роботи у театрі ім. Т. Шевченка завліт Павло Тичина запропонував їй перекласти для театру комедії Мольєра. Саме тоді з’явилися перші редакції українських перекладів «Скапен-штукар», «Хворий, та й годі», «Міщанин-шляхтич». Стешенко перекладала Шекспіра і Шіллера, Гольдоні, Гете, Ібсена, постійно розсуваючи рамки драматургії українською мовою.
Згідно з останньою волею пані Орисі Стешенко, їй під голову в труні поклали портрет Леся Курбаса, вчителя та друга, якого вона обожнювала.