(6.06.1907 – 8.05.1984)
Володимир Скляренко – український режисер курбасівської школи.
Як згадував товариш по навчанню Володимира Скляренка у Київському Муздраміні ім. М. Лисенка Роман Черкашин, ще в інституті він «визначався яскравою індивідуальністю, творчою ініціативою і мав значну популярність у молодіжному середовищі. Він організував за межами інституту свій самодіяльний молодіжний колектив на кшталт “Синьої блузи”, сам створював там актуальний сатирико-героїчний репертуар. Володимир Скляренко, якого прийняли до інституту 16-річним хлопцем, одразу ж виявив себе до анекдотичності унікальним і винятково талановитим» .
Батько майбутнього режисера – Михайло Калістратович – був відомим у Києві палітурником. До нього у палітурну майстерню часто здавали п’єси для театру Миколи Садовського, за переплетення яких театр розраховувався контрамарками на перегляд своїх вистав. Саме там, на гальорці Першого українського стаціонарного театру, Володимир Скляренко вперше побачив театральне дійство, яке захопило і вразило його на все життя.
У батьковій майстерні з обрізків коленкору та картону хлопчик робив фігурки людей та умовні декорації, а потім розігрував сценки для домашніх та сусідів, змалечку відчуваючи себе режисером.
Любов до театру приводить його у віці 14 років на професійну сцену. У 1920 році Скляренко був зарахований статистом у міманс Київського оперного театру. А 1923 року він вступає до Київського музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка, де набуває професію режисера і актора. Під час навчання в інституті молодий режисер організовує і очолює у Київських залізничних майстернях «Живу газету “Гарт”».
1926 року, після закінчення Муздраміну ім. М. Лисенка, Володимира Скляренка зараховують до режисерської лабораторії театру «Березіль», разом з яким молодий режисер влітку того ж року переїздить до Харкова. Розпочинається новий етап творчої біографії Скляренка – цікава і плідна робота під керівництвом Леся Курбаса.
Березільська практика передбачала присутність поруч з постановниками вистави молодих режисерів-лаборантів в кожній виставі, які на практиці опановували режисерський фах. Першою роботою у якості режисера-лаборанта для Скляренка стала вистава «Пролог» (текст С. Бондарчука і Леся Курбаса) – драматична епопея, для постановки якої Лесь Курбас залучив Володимира Скляренка і Л. Дубовика.
Режисерським дебютом Володимира Скляренка стала вистава «Алло, на хвилі 477!» (текст творчого колективу, постановка молодих режисерів В. Скляренка, К. Діхтяренка, Б. Балабана, Л. Дубовика, 1929 р.). Автор музики Ю. Мейтус оцінював роботу режисерів-початківців як дуже винахідливу. Всі вони виявилися добре підготовленими для роботи, яка вимагала високої музичної культури.
За юнацький запал, ентузіазм, вміння «хапати на льоту», швидко вчитися та вдосконалюватися, в «Березолі» Володимира Скляренка прозвали «режисером-вундеркіндом».
Він став найактивнішим постановником з усієї молодшої генерації випускників режисерської лабораторії, підготувавши за період з 1930 до 1933 років шість прем’єр:
- «Заповіт пана Ралка» В. Цимбала (разом із К. Діхтяренком)
- «Невідомі солдати» Л. Первомайського
- «М.Р.Т.О.» (вистава-концерт «Міжнародне Робітниче Театральне Об’єднання», разом із К. Діхтяренком)
- «Чотири Чемберлени» (разом із Б. Балабаном)
- «Тетнулд» Ш. Дадіані (під худ. керівництвом Л. Курбаса)
- «Хазяїн» І. Карпенка-Карого
У відкритій 1930 року Драмстудії при театрі «Березіль» з метою виховання молодих акторів та поповнення трупи театру, Володимир Скляренко разом з Борисом Тягном були асистентами Леся Курбаса. Керівник студії Курбас за допомогою асистентів контролював й спрямовував усю роботу, намагаючись стимулювати процеси входження молоді до творчого складу трупи.
Останні вистави у «Березолі» Володимир Скляренко ставив вже після звільнення з посади і арешту Курбаса. «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого та «Східний батальон» братів Тур та І. Прута (обидві 1934) завершили березільський період його творчості.
На все подальше творче життя Володимир Скляренко засвоїв головний принцип березільської режисури – поєднання міцної ідейної концепції з яскравою театральною формою. Навчився вибудовувати масштабні масові сцени, що в майбутньому стане своєрідною візитною карткою вистав Скляренка-режисера.
1935 року Володимир Скляренко з дружиною, талановитою березільською акторкою Надією Титаренко, переходять до колективу Харківського ТЮГу. Він стає художнім керівником колективу, з яким будуть пов’язані 12 років мистецького життя. Харківський ТЮГ за керівництва Скляренка став одним з кращих в Україні.
З 1947 року Володимир Скляренко працював переважно на музичній сцені. Він був Головним режисером Львівської, Харківської та Київської опери (з 1954).
«Цілком очевидно, що у своїй майбутній успішній кар’єрі оперного режисера один із постановників березільського ревю В. Скляренко багато чим завдячував режисерській школі Л. Курбаса. Створенням музичних вистав рясніють біографії й інших колишніх режисерів-лаборантів. Взагалі, культивований у «Березолі» тип режисерського театру передбачав постійний інтерес та увагу до музичної культури як до важливого джерела режисерських ідей, прийомів, підходів” [Н. Єрмакова].