(27.06.1900 – 14.12.1988)
Лесь Сердюк – український актор театру і кіно, театральний режисер й педагог.
Олександр (Лесь) Сердюк після закінчення у 1919 році Музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка в Києві працював у Державному драматичному театрі ім. Т. Шевченка, де і познайомився з Лесем Курбасом.
Організація Лесем Курбасом 1922 року Мистецького Об’єднання «Березіль» сколихнула театральне середовище Києва. Актори, які прагнули оновлення національного театру, проходили іспит на право вступу до МОБу. У залежності від рівня підготовки, тих, хто пройшов проби, зараховували до різних майстерень. Так Лесь Сердюк потрапив до Другої, експериментальної майстерні, керованої Фавстом Лопатинським. Перед ІІ майстернею керівник МОБу Лесь Курбас поставив завдання просуватися «по шляху поглиблення процесу творення нового сучасного театру та його актора». Після реорганізації у МОБі він став актором Четвертої майстерні, осередку досвідчених мистців.
Основні ролі Леся Сердюка на березільській сцені:
- Форстер, член Лесвільської групи робітничої партії – «Джіммі Гіггінз» за Е. Сінклером, реж. Лесь Курбас (1923)
- Робітник, ІІ п’яниця, Маса – «Машиноборці» Е. Толлера, реж. Ф. Лопатинський (1924)
- Біржовик, Робітник, Офіцер, Привид – «Людина-маса» Е. Толлера, реж. Г. Ігнатович (1924)
- Молодий Гайдамака, Ярема, Гонта, Залізняк – «Гайдамаки» за Т. Шевченком, реж. Лесь Курбас, поновлення (1924 та 1929)
- Макдоф (Макдуф), тан Файфу – «Макбет» В. Шекспіра, реж. Лесь Курбас (1924)
- Том Кітінг, десятник – «Секретар профспілки» за Л. Скоттом, реж. Б. Тягно (1924)
- Роман Кошарний – «Комуна в степах» М. Куліша, реж. П. Береза-Кудрицький (1925)
- Барон Д’Апремон – «Жакерія» за П. Меріме, реж. Б. Тягно (1925)
- Святополк Мирський, князь – «Напередодні (1905 рік)» за О. Поповським, реж. Лесь Курбас (1925)
- Довгаль – «Шпана» В. Ярошенка, реж. Я. Бортник (1926)
- Боцман О’Гара – «Седі» за С. Моемом, реж. В. Інкіжинов (1926)
- Святополк Мирський, князь – «Пролог» Л. Курбаса та С. Бондарчука, реж. Лесь Курбас (1927)
- Сава Чалий – «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого, реж. Ф. Лопатинский (1927)
- Отаман Петлюрівської дивізії – «Яблуневий полон» І. Дніпровського, реж. Я. Бортник (1927)
- Васька Окорок – «Бронепоїзд 14-69» Вс. Іванова, реж. Б. Тягно (1928)
- Фієско – «Змова Фієска в Генуї» Ф. Шіллера, реж. Я. Бортник і Лесь Курбас (1928)
- Мокій Мазайло – «Мина Мазайло» М. Куліша, реж. Лесь Курбас (1929)
- Чирва Козир, куркуль – «Диктатура» І. Микитенка, реж. Лесь Курбас (1930)
- Мусій Копистка, незаможник – «Дев’яносто сім» М. Куліша, реж. Л. Дубовик (1930)
- Пивоваров – «Невідомі солдати» Л. Первомайського, реж. В. Скляренко (1931)
- Терень Крижень – Кадри» І. Микитенка, реж. Л. Дубовик (1931)
- Свистун – «Народження велетня», текст і постановка творчого колективу (1931)
- Кришка, підпільний робітник – «Плацдарм» М. Ірчана, реж. Балабан Б. (1932)
- Арсен – «Тетнулд» Ш. Дадіані, реж. В. Скляренко (1932)
- Пурсоньяк – «Пурсоньяк» Ж.-Б. Мольєра, реж. Л. Дубовик (1933)
- Боцман Кобза – «Загибель ескадри» О. Корнійчука, реж. Б. Тягно (1933)
- Мартин Боруля – «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого, реж. В. Скляренко (1934)
Лесь Сердюк – актор широкого творчого діапазону, грав ролі як героїко-романтичного, так і характерно-комедійного репертуару.
Декілька яскравих цитат, які висвітлюють виконання Сердюком його кращих ролей:
«Виключно виросли й показали свій ріст у п’єсі – Сердюк і Титаренко. Перший – герой-любовник і драматичний герой, а друга вперше блиснула справжнім ліризмом» [Лесь Курбас про Саву – Сердюка та Зосю – Титаренко, «Сава Чалий»].
«Великий монольоґ останньої дії розроблено в актора Сердюка надзвичайно яскраво; його кидання по сцені, його напружений розпач чудово створюють образ звіря, що потрапив у пастку; а саме подавання монольоґу, що давно вже переживав глибоку кризу в театрі, може бути цікавим зразком розв’язання цієї сценічної проблеми» [П. Рулін про Саву Чалого].
«Пластично сильно акцентованою стала постать О’Гари, який, своєю незграбністю розкривав образ вахлака з хутора, чарівного тюхтія, наївного i щирого у своїх проявах» [Ю. Смолич про Боцмана О’Гару, «Седі»].
«П. Рулін, приміром, звернув увагу на «гарну щиру недоречність» героя Л. Сердюка, який через те здавався трохи кумедною дорослою дитиною — «єдиний підхід, що всю лінію цієї постаті виправдовує». Інфантильність Мокія відігравала роль такого собі «резонатора», здатного органічно поєднати іноді прямо протилежні реакції героя. Результат був гідно поцінований сучасниками. Вайлувато-чарівний, замріяно-палкий, несподіваний у подеколи зовсім дитячих реакціях, «завзятий фольклорист» (за виразом Й. Шевченка) герой Л. Сердюка в цілому був романтиком-ентузіастом – виразником цілого покоління молодих українських мрійників, засліплених своєю мрією, вкрай вразливих і, радше, не здатних до боротьби. Образ вийшов хвилюючим і привабливим, до того ж майстерно зіграним, що в надміру патетичній формі висловив один з рецензентів: «Формально блискуче грає Мокія Сердюк» [Н. Єрмакова про Мокія, «Мина Мазайло»].
«Центральну роль незаможника Копистки грав Олександр Сердюк. Його Копистка був ще досить молодий, розумний і мужній, хоча і дещо похмурий активіст» [Р. Черкашин про Мусія Копистку, «97»].
Лесь Сердюк брав активну участь у роботі Музейної комісії МОБу по створенню Театрального музею.