Пилипенко Наталя

(26.08.1898 – 27.10.1973)

Наталя Пилипенко – українська актриса, режисерка та театральна діячка.

Наталка Пилипенко ще під час навчання в гімназії брала участь в аматорських виставах «Просвіти», а з 1917 року вона – на сцені українського театру в Чернігові, де з успіхом виконує ролі молодих героїнь. Та за два роки Пилипенко вирішує здобувати освіту в Києві.

«По дорозі до університету дівчина, яка марила театром, побачивши чоловіка, схожого на Леся Курбаса (Наталя прочитала в журналі «Музагет» його оголошення про постання Першого драматичного театру ім. Шевченка і про набір туди молодих талантів, побачила там і фото), переборола сором’язливість і звернулася до нього. І мабуть, щось в очах Наталі було таке, що відомий режисер поставився до розмови серйозно і направив незнайомку до Молодого театру. Так талановита дівчина на роки пов’язала своє творче життя з театром Леся Курбаса, спершу з Молодим театром, а пізніше, у 1922 р., з «Березолем», який щойно постав. Ім’я Наталі Пилипенко невіддільне від нього. В цьому театрі на повну силу проявився її талант, відшліфований геніальним режисером. Вчитися у нього, працювати під його орудою було щастям» [Олена Леонтович. «Вони були учнями великого майстра»].  

У Мистецькому Об’єднанні «Березіль» Наталка Пилипенко служить від самого початку, дебютує роллю Робітниці у легендарному Курбасовому «Газі».

Яскрава зовнішність та запальний темперамент зробили Наталю Пилипенко провідною березільською актрисою на комедійні та характерні ролі. Гостро-сатиричне обдарування актриси найповніше розкрилося у харківський період роботи «Березоля». Ролі Пилипенко були зазвичай не головні, іноді – зовсім невеликі, проте вони запам’ятовувалися глядачеві: тубільська дружина власника готелю Амсена у неймовірному вбранні («Седі»), незворушний бонза з буддистського храму, де переховувалися закохані («Мікадо»), тупувато-безпорадна Мазайлиха, що мріє про благородне прізвище («Мина Мазайло»), ціла низка жовіальних селянок («Сава Чалий», «Яблуневий полон», «Гайдамаки»), войовничі міщанки («Алло, на хвилі 477!», «Народний Малахій»). За 12 років роботи у «Березолі» Наталею Пилипенко було зіграно понад 40 ролей. 

Ось як описує її вроду і вдачу відомий театрознавець Валерій Гайдабура: 

«Була вона не дівицею, а заміжньою жінкою літ за сорок, на той час доволі повнуватою. Здавалося, її живі чорно-циганські очі повсякчасно щось наказували людям. Вели за собою… Доля Наталі від початку життя була ясна, промениста, потім – скривавлена, зібгана дияволом комунізму. В очах і зібралася сила жіночої протидії безчестю й насильству… Видно, саме такою Жанна Д’Арк вперше стрибнула на бойового коня».

Проте ані талант, ані любов публіки не убезпечили Наталю Пилипенко від репресій, що слідом за арештом Леся Курбаса охопили «Березіль».

«Наприкінці сезону 1934 -1935 років за наказом директора театру О. Лазоришака було звільнено «за скороченням штату» групу акторів, зокрема талановитих березільців Б. Дробинського та його дружину О. Даценко, яскраву комедійну актрису Н. Пилипенко, молоду Т. Жевченко. Причини їх скорочення не пояснювалися. Мабуть, за чиїмись підказками вони потрапили у список «політично неблагонадійних». Підпав під репресії чоловік Наталки Пилипенко, теж київський березілець Ходимчук, що ж до неї самої, то під час війни Наталка опинилася в чужих краях і скінчила свій життєвий шлях у Сполучених Штатах Америки» [Р. Черкашин].

Під час Другої світової війни Наталя Пилипенко опиняється у Західній Європі. У 1943 році її юну дочку Діамару Ходимчук було відправлено на примусові роботи до Німеччини, і мати подалася слідом за нею. Після закінчення війни, після усіх поневірянь мати з дочкою опинилися у Франції. Тут, у Парижі актриса Пилипенко (вона відома також під прізвищами Ходимчук та Комілевська) несподівано розпочала активну режисерську роботу.

«Уявіть собі здібну артистку, котра не займалася режисурою і яка в найскрутніших обставинах та ще й в чужій країні виступила в цій іпостасі на такому високому регістрі звучання, що відразу змусила українську пресу Парижа говорити про себе одноголосно й схвально. Траплялись рецензенти, котрі, не знаючи, що ці героїко-романтичні полотна, яким щоразу стоячи аплодував глядачевий зал, створювала жінка, вбачали за прізвищем Н. Пилипенко… режисера чоловічої статі» [В. Гайдабура].

У Парижі Наталя Пилипенко здійснила п’ять постановок української драматургії. Першими стали «Гайдамаки» за Т. Шевченком. Режисеркою було відтворено образ легендарної Курбасової вистави, у якій вона багато років грала: у народній масовці в поновленні 1924 року та Черницю у поновленні 1929 року. Пройшла вистава 7 січня 1950 року на сцені театрального залу Сан-П’єр. З березільського репертуару на паризьку сцену вийшли спектаклі «Мина Мазайло», де Наталя Пилипенко блискуче зіграла Тьотю Мотю Розторгуєву, а також уривок з «Патетичної сонати» М. Куліша, яку Курбас готував до постановки, але репертком звів його зусилля нанівець, категорично заборонивши п’єсу. Також режисерка поставила п’єсу «Гетьман Дорошенко» Л. Старицької-Черняхівської, де сама створила драматичний образ Матері-України. За п’єсою «Пересаджені квіти» доньки Діамари Комілевської, у 1955 році Наталя Пилипенко створила виставу про життя українців в еміграції.