(18.04.1897-5.04.1963)
Мар’ян Крушельницький — видатний український актор і режисер, один з провідних артистів «Березоля».
Зрідка трапляється, що досконалий витвір мистецтва викликає до життя твір іншого виду мистецтва, а отже, ніби закарбовується у ньому. Так акторська гра Мар’яна Крушельницького була увічнена у витворі красного письменства — одному з Мистецьких силуетів письменника-гумориста, самовидця багатьох вистав «Березоля» Остапа Вишні:
“Я ж знаю, що всі, хто хоч один раз бачив на сцені Крушельницького, зараз же настовбурчаться:
– Ануну! Чи напишеш же ти про Крушельницького так, як він грає?!
І, читаючи, екатимуть:
– Е! Е! Е! Не так! Не так! Та нічого подібного! Я вам одразу скажу:
– Я не напишу так, як Крушельницький грає… Не зможу!
Не вийде в мене так!
Бо для цього мені треба кинути перо й чорнило, стати перед вами й почати і руками, й ногами, і всім корпусом моїм гіпнотизувати вас так, як це робить Крушельницький.
Як він це робить?
Чорт його знає, як він те все робить?! Не знаю. У мене так не виходить.
Та то ще нічого, що в мене так не виходить. Не виходить воно так ні в кого, виходить тільки в Крушельницького!
Крушельницький, очевидно, слово якесь «півняче» знає, і слово те допомагає йому полонити на сцені і роль, і акторів, а в залі – і глядачів, і повітря, і прожектори…
Коли Крушельницький на сцені і коли на нього направляють прожектори, то я ніяк зрозуміти не можу, хто кого освітлює: чи прожектор Крушельницького, чи Крушельницький прожектора.
Стикаються два снопи з проміння й утворюють на кону такий бунт із світла, із слів, із рухів, із найтонших світляномовноруховомімічних нюансів, що сидиш і думаєш:
«Багатюща ж яка наша батьківщина! Отож десь, у Глещаві, в Теребовльськім повіті, проткнув хлопця якийсь «ультрафіолетовий промінь», а він, бач, що на театрі виробляє!!!»
А вже ж і «виробляє»!
* * *
Ну що, коли б і знайшлася така людина, що взяла б на себе труд детально проаналізувати артистичну творчість Крушельницького?..
Щоб простежила й занотувала всі його засоби, з яких він користується, щоб подати роль так, як її дає Крушельницький?!
Тільки не загальниками, а детально!
Ой, як довго тій людині довелося б досліджувати і як багато довелося б писати!
Який актор Крушельницький? Технічний чи «нутряний»?
Технічний?
Ну добре! А як же, приміром, ви технікою передасте оті глибоко зворушливі слова малахольного Малахія:
– Пароль: голубі мрії!..
Або оту картину для Олі, коли:
– А в степу гуде. А коні: цокцок! Цокцок!
А Оля виходить і говорить:
– Драстуй, драстуй, милий мій, Пожалуй у хату.
Намалюєте ви це все самою технікою? Щоб без «серця», щоб без «душі»? Спробуйте.
І в той же час у «Шпані», коли бюстгальтер [бухгалтер], упавши, регочеться. Коли регочеться бюстгальтер, коли сміється сцена, заливається театр і підскакують з реготу стільці в партері?
Що — це техніка чи «нутро»?
Нутро?
А як у цей самий «найвеселіший момент» у житті Крушельницького в нього зуби болять?
Засмієтесь ви так, щоб все круг вас зо сміху танцювало, і хай у вас в цей час зуб ниє?
Засмієтесь?!
Спробуйте!
Крушельницький дуже хитрий актор: не спіймаєш його, де в нього «нутро», а де в нього техніка!
В нього, технічне «нутро» й «нутряна» техніка!
* * *
Я не знаю взагалі, як «засилуетить» Мар’яна Крушельницького, щоб усім «видать» було… За окремими ролями? Ну, давайте. Бухгалтер у «Шпані».
Ні, їйбо, не можу! Як ізгадаєш оті його коротенькі штанчатка «у полосочку», як пригадаєш його морду, його оту голову з червоним бантом, його: «Хохохо! Хохохохо!» — зразу тобі робиться температура «сорок вісім».
І хочеться’ лягти на підлогу, дриґати ногою, бити по підлозі рукою й заливатись «без принімая во вніманіє».
Коко в «Мікадо»…
Ну, тут би слід написати про його надзвичайну, дивовижну пругкість, його ідіотську безпосередність, його чіткі куплети й танки, а воно тобі в голову лізе:
– Маленька оперрація.
І хочеться бути Пубою [Пу-ба], щоб сказати:
– Ой, Кокочка, вдару! За віщо «вдару»?
Та за те ж і «вдару», – за мережане майстерство акторське, за глиб, за шир, за «з одного боку» й за «з другого боку» – За радісний сміх на театрі і за веселу на театрі радість!
Малахій, Побєдоносцев («Пролог»), абат («Жакерія»), Яворський («Сава Чалий») і ще, і ще, і ще… Та щоб ото про всіх писати?! Та боже сохрани!
Хай краще Мар’ян Крушельницький грає, а я дивитимусь! Що мені, радості на театрі не хочеться, чи що?! Хочеться! От я й дивитимусь!”
1929 рік.