(29.05.1899 – 3.09.1937)
Фавст Лопатинський — український театральний актор, режисер театру й кіно, кіносценарист, учасник МО «Березіль», соратник Леся Курбаса. Народився у Львові в родині акторки й оперної співачки Філомени Лопатинської та актора й режисера театру товариства «Руська бесіда» Льва Лопатинського. Шістнадцятирічним починає грати в театрі «Руської бесіди» й співпрацювати з Лесем Курбасом. У складі його театрів (від «Тернопільських театральних вечорів» до «Березолю») Лопатинський працюватиме наступні роки.
Від початку належить до ядра «Березолю», викладає, входить до першого складу режисерської лабораторії (на одному з засідань Курбас назве його «єдиним випускником») і до її режисерського штабу. Очолює другу експериментальну робочу трупу. Друга майстерня відкрилася 30 грудня 1922-го, а 7 листопада 1923-го відбулася перша (і остання) її постановка, а заразом і режисерський дебют керівника — «Нові йдуть» за оповіданням Ю. Зозулі. Постановник підійшов до справи радикально, воліючи «знищення психологізму, заміни нудного переживання цікавим трюком». Глядачі й критики оцінили не лише цю виставу, а й другу режисерську роботу — «Машиноборці» Ернста Толлера (1924). Наступною була комедія «Пошились у дурні» за Марком Кропивницьким. Режисер подав її у стилістиці циркової вистави, з персонажами-«клоунами» і акробатами, зробив відкритою до імпровізацій. Драматург Володимир Ярошенко дещо осучаснив текст і додав туди радянського побуту.
У 1926 році Лопатинський ставить на сцені Першого державного театру для дітей п’єсу «Козак Голота» за мотивами п’єси Заліцького «Робін Гуд» і думи «Про козака нетягу Феська Ганжу Андибера». У 1927 році здійснює постановку «Сави Чалого» І. Карпенка-Карого. Цю виставу, останню для Лопатинського в «Березолі», сприйняли неоднозначно — передусім через особливості першоджерела, складний образ героя та звернення до болючих питань національної історії.
У 1926 році режисер пробує себе в кіно. Дебютом Лопатинського став «Синій пакет» за оповіданням К. Гайна «В ім’я дисципліни». Співсценаристами стали поет-футурист Гео Шкурупій і режисер Гнат Ігнатович. Критика схвально прийняла гостросюжетний фільм на революційному матеріалі. Другим фільмом Лопатинського мала стати «комедія-гротеск» «Вася-реформатор» за дебютним сценарієм Олександра Довженка, проте через конфлікт із керівництвом режисер залишив постановку, і її довели до фіналу сценарист із оператором Йозефом Роною. Чи не найкращим фільмом Лопатинського стала «Василина» (1927) за сценарієм Михайла Ялового — екранізація повісті Івана Нечуя-Левицького «Бурлачка». Не надто змінивши сюжетну канву, автори змістили ідейні акценти: у фільмі нове, повноцінне життя зганьбленої сільської дівчини стає можливим завдяки роботі на фабриці. У 1929 році з’явився пригодницький фільм «Суддя Рейтан» (або «Двійник») — про революційне підпілля й боротьбу з румунською поліцією — сигуранцою. Після нього режисер планував екранізацію повісті Івана Франка «Захар Беркут», проте цей задум не було втілено. У 1931 році з’явився присвячений постаті легендарного народного повстанця «Кармалюк», знятий з елементами авантюрного, пригодницького кіно. Далі режисер створює «Висоту № 5» за сценарієм Вадима Охрименка (1931), де звучить виробнича тема — зокрема характерні для 1930-х мотиви ліквідації «прориву» на виробництві й протистояння шкідництву куркулів. Потім Лопатинський екранізує «Роман міжгір’я» Івана Ле, деякий час працює в науково-популярному кіно («Ремонт будинку на ходу»), а згодом переходить у сценаристи.
Разом із Юрієм Мокрієвим пише сценарій фільму «Гнат Голий» на матеріалі Коліївщини, у 1932 році створює «Україну» з гострою критикою радянської дійсності.
У 1937 році кінематографіста звинувачено в участі в «контрреволюційній організації УВО» й «терористичних висловлюваннях» — і засуджено до розстрілу як «члена контрреволюційної організації, шпигуна». У 1962 році судова колегія в кримінальних справах Верховного суду УРСР винесла рішення про скасування цієї постанови, справу Ф. Лопатинського закрили за відсутністю складу злочину.