(22.02.1899 – 25.01.1966)
Дмитро Мілютенко — український актор театру і кіно, педагог, учень Леся Курбаса. Народився у Слов’янську Донецької області, закінчив тамтешню чоловічу гімназію (1916). За три роки розпочинається його аматорська театральна кар’єра. У 1920–1923 роках Мілютенко працює актором 1-ї Української театральної трупи при Слов’янській Наросвіті та художнім керівником драматичної студії при Содовому заводі. У 1923 році входить до складу Державного українського драматичного театру ім. І. Франка (Харків), де закінчує дворічну акторську студію. У 1926 році цей театр переводять до Києва, а «Березіль» — до Харкова; наступного року Мілютенко переходить у «Березіль», де остаточно здобуває акторську кваліфікацію. Серед його ролей у «Березолі» й Харківському українському драматичному театрі ім. Т. Шевченка — Півень у «Диктатурі» (1930), Пузир у «Хазяїні» (1932), Зарембський у «Маклені Грасі», Адмірал у «Загибелі ескадри» (1933) й Аркадій у «Платоні Кречеті» (1935). Саме у 30-ті Дмитро Мілютенко пробує себе у викладацькій діяльності (Харківський музично-драматичний технікум, 1930–1934).
У 1936-му Дмитро Мілютенко повертається до вже Київського українського драматичного театру ім. І. Франка і працює там наступні 30 років, ставши провідним актором. Грає Великого інквізитора («Дон Карлос»), князя Шуйського («Борис Годунов»), Калитку («Сто тисяч»), Мальволіо («Дванадцята ніч»), Гаєва («Вишневий сад»), Тараса Шевченка («Петербурзька осінь»), Хому («Ой не ходи, Грицю…»), Блазня («Король Лір»). Помітною стала його роль Тараса Шевченка у драмі Івана Кочерги «Пророк» (1960). Загалом Дмитро Мілютенко зіграв більш як 200 ролей.
У 1943–1945 роках він працює художнім керівником Першої фронтової театральної бригади, що обслуговувала Третій Український фронт, а з 1946 року паралельно з акторською діяльністю викладає в Київському театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого. Відзначений низкою нагород і звань: народний артист Узбекистану (1945), народний артист України (1952), народний артист СРСР (1960).
У кіно Дмитро Мілютенко знімається з 1932 року, демонструючи свою акторську різноплановість: у стрічці Лазаря Бодика та Ісака Животовського «Шлях вільний» (1932) грає героїчного командира червоних партизанів Петраша, у «Великій грі» Г. Тасіна (1934) — іноземного «спеца», шкідника Чендлера. У доробку цього десятиліття — як негативні образи представників Української революції 1917–1921 років (гість на прийомі у «Вершниках» Ігоря Савченка, Винниченко у «Щорсі» Олександра Довженка, обидва 1932 року), так і позитивні ролі української минувшини (Ярема в «Кармелюку» Георгія Тасіна (1938)) та радянської сучасності (дід Макар у «Кубанцях» Матвія Володарського і Миколи Красія (1939)). У 1940-х Мілютенко створює яскраві кінообрази коронного гетьмана Потоцького в «Богдані Хмельницькому» Ігоря Савченка (1941) і провокатора Бережного в «Подвигу розвідника» Бориса Барнета (1946). У 1950-х знімається у фільмах-виставах («В степах України» Гната Юри і Тимофія Левчука (1952), «Сто тисяч» Віктора Іванова і Гната Юри (1958) тощо), грає ролі другого плану в низці фільмів, серед яких Усков у «Тарасі Шевченку» Ігоря Савченка (1951). 1960-ті ознаменовуються ролями збожеволілого старого в «Івановому дитинстві» Андрія Тарковського (1962), «незручного» голови колгоспу Задорожного в «Нашому чесному хлібі» Кіри і Олександра Муратових та дядька Івана у «Сні» Володимира Денисенка (обидва — 1964). У 1965 році грає головну роль старого Левка в «Криниці для спраглих» Юрія Іллєнка за сценарієм Івана Драча. Фільм виявляється для нього останнім. За відхід від принципів соцреалізму «Криницю для спраглих» до 1987 року тримають «на «полиці».