(17.07.1893 – 7.05.1954)
Данило Демуцький – український фотограф, кінооператор.
Народився в селі Охматові Київської губернії (нині Уманський район Черкаської області) в родині земського лікаря і збирача музичного фольклору Порфирія Демуцького. Після закінчення Другої київської гімназії у 1911 році вступив до Київського університету Святого Володимира, спершу на медичний факультет, а за рік — на юридичний.
Ще під час навчання в гімназії Данило Демуцький захоплюється фотографією. У 1911 році вступає в Київське товариство фотографів-аматорів «Дагер», де знайомиться з різними аспектами фотографії, зокрема відкриває для себе об’єктив монокль, що стане його творчою візитівкою. З 1913 року бере участь у виставках, дебютувавши на Всеросійській виставці художників світлопису з чотирма пейзажами. По закінченні університету (1918) стає професійним фотографом. У 1921 році Всеукраїнська академія наук запрошує його для організації фотолабораторії при Музеї антропології й етнографії; далі до Демуцького звертаються Всеукраїнський історичний музей і театр «Березіль», при якому він зорганізував фотомайстерню, де створив серію акторських фотопортретів. У 1925 році очолює фотолабораторію Одеської кінофабрики, з 1926 року стає її оператором, з 1929-го працює оператором Київської кінофабрики.
У цей час Демуцький здобуває Золоту медаль Міжнародної виставки прикладних мистецтв у Парижі. За весь період фотографічної творчості його виставки відкривалися в Києві, Харкові, Одесі, Москві й Ленінграді, роботи публікувалися в часописах «Вестник фотографии», «Солнце России», «Фото для всех».
Дебютує як співоператор Йозефа Рони у фільмі Олександра Довженка «Вася-реформатор» (1926), далі самостійно фільмує «Свіжий вітер» Георгія Стабового, «Ягідку кохання» Довженка (1926). Успіх Демуцькому принесла робота у «Двох днях» Стабового (1927) з майстерними кінопортретами героя і тонкою грою світла й тіні. У цьому фільмі, як і в «Арсеналі» Довженка (1929), помітний вплив експресіонізму, вдумливе залучення його прийомів для вираження ідеї твору. Вершиною операторської творчості Демуцького стає Довженкова «Земля», де оператор уповні продемонстрував можливості застосування м’якої оптики. «Іван» стане останньою спільною з Довженком кінокартиною: під час роботи оператора на 4 місяці арештовує ДПУ, і режисер змушений буде знайти двох операторів на заміну.
Наступного разу Демуцького арештовують у грудні 1934 року за звинуваченням у зв’язку з діячами Російської загальновійськової спілки (РОВС) і на три роки позбавляють права проживання в 15 населених пунктах. Оператор переїжджає в Ташкент (єдине дозволене йому місто з кіновиробництвом), працює на студії кінохроніки (студія художніх фільмів для нього закрита), ділиться досвідом із місцевими операторами, займається фотографією. Згодом переходить працювати на Ташкентську студію художніх фільмів, фільмує художньо-документальний фільм «Країна весни» (1940). Планує повертатись із заслання, але на початку 1938 року його знов арештовує НКВС. У Київ Данило Демуцький вертається лише через 17 місяців ув’язнення.
У роки Другої світової війни евакуюється зі студією і знов опиняється в Ташкенті, де бере участь у роботі над «Бойовими кінозбірниками» і фільмує повнометражні роботи на «східному» матеріалі — «Насреддін у Бухарі» Якова Протазанова, Набі Ганієва й Романа Тихомирова (1943), «Тахір і Зухра» Набі Ганієва і Юлдаша Агзамова (1945), «Пригоди Насреддіна» Набі Ганієва (1946) — примітні передачею освітлення Середньої Азії. Після війни повертається на Київську кіностудію і стає оператором «Подвигу розвідника» Бориса Барнета (1947), вперше працюючи практично повністю в павільйоні. Ставши одним із операторів фільму Ігоря Савченка «Тарас Шевченко» (1951), вперше знімає у кольорі; в складі знімальної групи одержує Сталінську премію. Робота над іншим кольоровим фільмом («В мирні дні» Володимира Брауна) приносить Демуцькому премію за найкращу операторську роботу на 6-му Карловарському міжнародному кінофестивалі. Останньою операторською роботою майстра стає «Калиновий гай» Тимофія Левчука (1953).