за п’єсою Фернана Кроммелінка,
переклад О. Стешенка
Прем’єра 16 жовтня 1926 року
Режисер — Лесь Курбас
Художник — Вадим Меллер
Режлаборанти: Ханан Шмаїн, Леонтій Дубовик
Звуковий пейзаж В. Крижанівського
Веде виставу Олександр Савицький
П’єр Огюст — Степан Шагайда
Мюскар, слуга — Йосип Гірняк
Фруманс, служниця, дружина Мюскара — Наталія Ужвій, Клавдія Пілінська
Барбюлеск, лікар — Мар’ян Крушельницький, Сергій Карпенко
Бургомістр — Федір Радчук
Меліна — Валентина Чистякова
Прюдан, кревник П’єра — Борис Балабан, Лесь Подорожний
Фрізон — Петро Масоха, Микола Савченко
Гермінія — Надія Титаренко
Плетуха — Наталія Пилипенко
Лелюбр — Демид Бабенко
Нотар — Митрофан Кононенко
Актор — Сергій Ходкевич, Микола Іванів
Жінки — Лідія Криницька, Євгенія Петрова, Антоніна Смерека, Л. Станіславська
Дівчата — Леся Даценко, Ярослава Косаківна, Кузьменко, Ганна Лор, Ольга Пігулович
Старшина — Борис Дробинський
Писарі — Михайло Жаданівський, Семен Свашенко
Фанфарники — Возіян, Іван Гавришко, Андрій Шутенко
Вистава «Золоте черево» за п’єсою бельгійського драматурга Фернана Кроммелінка — перша постановка Леся Курбаса після переведення театру «Березіль» до Харкова, яка стала його гучною й болісною поразкою. Письменник Микола Хвильовий (до речі, прихильник вистави) писав, що це був спектакль, до якого вороже поставився і глядач, і театральна критика.
Виставу «Золоте черево» харківський глядач не сприйняв. В одній з газет писали: «Треба було бачити розчарування публіки, яка, орієнтуючись на заяви Курбаса в пресі, йшла оглядати комедію, а побачила, на велике розчарування, незвичайно нудний спектакль». Автор також зазначав, що на виставі, яку він відвідав, глядач почав демонстративно покидати залу з половини другої дії, а наприкінці вистави оплески були вкрай рідкими. У критичному відгуку письменника й театрального критика Юрія Смолича, ще одного прихильника спектаклю, теж фігурує слово «нудний», але не в контексті вистави, а в контексті п’єси Кроммелінка: «Режисер з нудної Кроммелінкової “літературщини” спромігся створити вразливе й барвисте театральне видовисько».
За сюжетом п’єси фермер П’єр Огюст, окрім маєтків і коштовностей, отримав у спадок двісті тисяч франків червоного золота, на яке палко розраховувало його оточення. Фермер так боявся, щоб воно нікому не дісталося, що буквально з’їв його, від чого й помер. Огюст помер, а золото залишилося. Глядачі від «анекдотичної трагедії», за висловом Хвильового, чекали більше анекдоту, ніж трагедії, а вона, навпаки, вражала своєю гіркотою та похмурістю й піднімала питання, над якими харківський глядач іще не був готовий розмірковувати.
Театральні критики завжди хвалили міцний акторський ансамбль Курбасових вистав. Плануючи «Золоте черево», режисер бачив у ролі П’єра Огюста провідного актора театру й свого улюбленця Амвросія Бучму, але той підвів театр і залишився в Одесі зніматися у фільмі. Враховуючи це, Курбас мусив піти на певний творчий компроміс і взяв на головну роль молодого, талановитого, працьовитого, але ще малодосвідченого актора, який грав не завжди рівно. Ситуація ускладнювалась тим, що виставу готували у вкрай короткі терміни. Юрій Смолич зазначав: «Здібний виконавець з Шагайди. Переходи йому даються добре, але П’єр Огюст виняткова на трудність роля. Актор її ще не опанував цілком. Особливо невиразно вийшла в нього друга дія, що, до речі, цілком лежить на його плечах». Серед інших виконавців, на думку Смолича, яку поділяли й інші прихильники вистави, особливо виділявся Гірняк у ролі Мюскара і Крушельницький у ролі Барбюлеска. «Безперечно, — зауважував критик, – це найбільші наші актори й майстри».
«Гидкий паноптикум жадібних претендентів на золото» (за виразом Йосипа Гірняка) нагадував картини у стилі Георга Гросса. Щоб підкреслити хижу, звірячу, нелюдську суть персонажів, Курбас вдається до засобів гострого гротеску. Актори за задумом режисера мали перебрати на себе звички, пластику й вади конкретних тварин, але без ілюстративного підходу — всі ці риси мали тільки вгадуватись. Наприклад, жадібний до золота Огюст (С. Шагайда) мав нагадувати голодного кабана, лукава й хитра покоївка Фруманс (Н. Ужвiй) — лисицю, боязкий бургомістр (Ф. Радчук) — переляканого зайця, бухгалтер (Б. Балабан) — мавпу, перукар (П. Масоха) — віслюка, гурт селянок — квочок.
Театрознавець і дослідник творчості Леся Курбаса Юрій Бобошко зазначав: «Все ж це були не живі характери, а образи-маски, хоча режисер і помістив їх у досить реальне середовище (художник В. Меллер), де за рухливими жалюзі інтер’єру вгадувався фламандський ландшафт з характерними вітряками, обрисами порту в глибині. Відчуття реальності побуту допомагали створити справжні речі хатнього вжитку, обережно введені поряд з гіперболічними у загалом умовну виставу».
Герої з’являлися й діяли на сцені під супровід, за власним визначенням Курбаса, «звукового пейзажу». Глядачі чули собачий гавкіт, звуки далекого порту, скрипіння вітряка, кудкудакання курей, рохкання свиней, звуки дощу і грому.
У виставі було багато цікавих знахідок, і вона стала важливим етапом у творчості Курбаса, проте харківського глядача залишила байдужим. Як згадував мовознавець, літературний і театральний критик Юрій Шевельов, вистава йшла протягом двох тижнів, і на кожному наступному спектаклі глядачів ставало все менше і менше.
Пізніше, вже після «Маклени Граси», останньої вистави Курбаса в театрі «Березіль», Юрій Шевельов, попри глядацьку невдачу «Золотого черева», ставив його в один ряд із визнаним курбасівським шедевром: «Тільки “Золоте черево” було такої ж міри суцільности серед харківських робіт Курбаса, і мені весь шлях Курбаса в Харкові уявляється як шлях від “Золотого черева” до “Маклени Ґраси” з проміжними станціями високої майстерности, але не довершености».
Курбас завжди переймався тим, як виставу сприймає глядач. Кожному зі своїх учнів він казав: «Ніколи, ні на хвилину не забувай, що […] поза сприйняттям глядачів вистава не існує».
У 1927 році він з гіркотою писав: « «Золоте черево» було карикатурою, в якій накреслився той особливий театральний план, що його не можна підстригти ні під гротеск, ні під буфонаду. Це береться од нової не пасивної, життя змінюючої установки. І тому так мало, так дуже мало людей оцінило “Золоте черево” по суті».
Журналіст і театральний критик Василь Хмурий однією влучною фразою окреслив ситуацію, яка склалася навколо «Золотого черева» у 1926 році: «Тоді “Березіль” сказав за Тирольтом: “Не завжди поразки зазнають автори, актори чи режисери. Буває, що її зазнає i глядач”».
