Трагедія Фрідріха Шіллера на 4 дії
Прем’єра 11 листопада 1928 року
Постановка Януарія Бортника, творче доопрацювання та редакція Леся Курбаса
Сценографія та костюми Ніссона Шифріна
Музика та диригування Богдана Крижанівського
Джанетіно Дорія — Митрофан Кононенко, Доміан Козачковський
Кошарний — Лесь Сердюк, Олександр Долінін
Веріна, республіканець — Данило Антонович, Іван Мар’яненко
Бургонʼїно, республіканець — Василь Стеценко, Іван Гавришко
Кальканіо, республіканець — Сергій Ходкевич
Сакко, республіканець — Михайло Жаданівський
Ломелліно, республіканець — Микола Савченко
Центуріоне, дворянин — Олександр Хвиля
Цібо, дворянин — Олександр Романенко
Ассерат, дворянин — Борис Дробинський
Романо, маляр — Демид Бабенко
Мавр — Йосип Гірняк
Німець — Григорій Козаченко
Палії — Гладков, Павло Уманець, Андрій Шутенко
Леонора — Олімпія Добровольська
Арабелла — Софія Федорцева
Роза — Н. Горна
Джулія, сестра Джонетіно — Наталія Ужвій
Берта, дочка Веріни — Леся Даценко
Римляне — Тамара Жевченко, Сергій Карпенко
Дами маскованого балу — Пігулович, Ярослава Косаківна, Антоніна Смерека, Лідія Криницька, Ірина
Стешенко, Євгенія Петрова, Юлія Фоміна, Клавдія Пілінська
Придворні, генуезці, військові, чернь — І. Білашенко, П. Білокінь, Сергій Карпенко, Андрій Макаренко, Микола
Назарчук, Нікітін, Павло Уманець, Роман Черкашин, Андрій Шутенко
У сюжетному плетиві Шіллерової трагедії, події якої відбувалися 1547 року, розгортається вервечка злочинів, спланованих молодим інтриганом Фієском. Як відомо, автори вистави скоротили зміст трагедії, залишивши сублімовані, досить різкі сюжетні повороти, які прискорювали дію та вказували на фатальну невідворотну пульсацію політичної інтриги. У березільській версії Фієско прагне заволодіти владою й за допомогою змови вбити тиранічного герцога Джанетіно Дорія, племінника дожа Генуї. Його намірами, овіяними романтичним поривом звільнити генуезців від тиранії, насправді рухають особисті амбіції та егоцентризм. Підступним планам Фієска не судилося збутися: він помилково вбиває кохану дружину Леонору й від рук республіканця Веріни гине сам.
Березільська вистава була побудована на історичних та сучасних паралелях — у обставинах минулого часу діяли герої-сучасники. Вона викликала багато порівнянь та алюзій як серед глядацької авдиторії, так і серед провідних критиків. Свої відгуки на шпальтах тогочасної періодики залишили В. Морський, М. Романовський, Ю. Смолич та інші. Приміром, М. Романовський зазначав: «Образи виконавців так само історичні, як і сучасні. Костюми, оболонки образів — навмисно сучасні. Уся вистава звучить однією актуальною нотою — нотою трагічного марнославства». Стилізовані монументальні декорації Ніссона Шифріна створювали атмосферу Ренесансу, досить відверто підкреслену пишними костюмами з тонкого тюлю, крізь який просвічувався буденний одяг радянських містян.
Зрозуміла річ, що для тогочасної України тема тиранії була водночас актуальною й небезпечною: надто багато паралелей можна було провести між сценічними подіями та життєвими реаліями. Разом з тим, саме історична атмосфера, ймовірно, врятувала виставу від цензурних утисків, змістивши акценти на довершеність і різноплановість акторського виконання.
Більшість сценічних образів, створених акторами-березільцями за допомогою прийомів гіперболізації, психологічного занурення й емоційної експресії, були амбівалентними — тобто не викликали однозначного сприйняття й оцінок. Кожен з них акумулював у собі як красу, так і потворність, як велич, так і ницість, як героїзм, так і марнославство.
Найяскравіше контрастність поведінки та рис характеру втілив виконавець головної ролі Лесь Сердюк. Його герой незламний, романтичний і водночас прагматичний та жорстокий. Його візаві — республіканець Веріна у виконанні Дмитра Антоновича — поставав благородним ідеалістом, відданим своєму народові. Букет компліментарних відгуків отримав від критиків і виконавець епізодичної ролі Мавра Йосип Гірняк. За словами В. Морського, «талановитий актор зміг так по-сучасному презентувати романтичного пройдисвіта, що його персонаж перетворився на одного з центральних героїв спектаклю».
На думку дослідниці Н. Чечель, яка здійснила фрагментарну реконструкцію цієї вистави, цікавою режисерською знахідкою стала жива картина, де «чорний велетень заколює білу юну жінку. Підкреслено експресивна пластика напівоголених тіл. Варвар-тиран вражає республіку». Ця картина, сповнена грою світла й тіні, надихнула бунтівників на повстання і змоделювала фінал трагедії, де Фієско вбиває Елеонору.
Принцип поєднання історичного матеріалу з буремними реаліями сьогодення, застосований Януарієм Бортником і Лесем Курбасом у «Змові Фієска в Генуї», дозволив створити актуальний спектакль про вічні людські цінності (кохання, гідність) і водночас, на думку критика Б. Сіманцева, став мостом, «який з’єднує “класику” з революційним мистецтвом».
