за історичною драмою-хронікою Проспера Меріме
Текст в переробці Павла Щербатинського
Прем’єра 12 листопада 1925 року
Режисер — Борис Тягно
Режисер-лаборант — Юхим Лішанський
Лаборант — Володимир Скляренко
Художники — Валентин Шкляєв (Шкляїв), Майя Симашкевич
Диригент — М. Покровський, Богдан Крижанівський
Музика: пісня сірих вовків, абатство і майдан — Анатолій Буцький
Вступ, марш 2-ої дії, вступ до 4-ої дії, фінал — Михайло Вериківський
Помреж — Олександр Савицький
Машиніст сцени — Казимир Домбровський, І.Чаплигін
Сірий Вовк — Степан Шагайда, Олександр Романенко
Осаул — Семен Свашенко
Вільфрід — Микола Іванів, Микола Назарчук
Годфруа, кривий — Лесь Подорожний, Андрій Макаренко
Новий — Іван Гавришко
Барон д’Апремон — Лесь Сердюк
Ізабела, його дочка — Валентина Чистякова, Рита Нещадименко, Клавдія Пілінська, Олімпія Добровольська
Конрад, його син — Надія Титаренко, Ганна Бабіївна, Володимир Стукаченко
Сенешаль, дворецький барона — Микита Ільченко
Буфон — Борис Балабан, Микола Назарчук
Бонен, учитель — Микола Савченко
Маріон — Ірина Стешенко, Ганна Бабіївна, Антоніна Смерека
П’єр — Петро Масоха, Кошевський
1-й паж — Ольга Пігулович
2-й паж — С.Лор
Хома — Митрофан Кононенко
Рено — Сергій Ходкевич
Моран — Сергій Карпенко
Сімон — Василь Стеценко
Бартелемі — Михайло Новик, Андрій Макаренко
Гальон — Семен Свашенко
Марта — Євгенія Петрова
Жанета — Лідія Бабенко (Криницька)
1-й селянин — Михайло Жаданівський
2-й селянин — Іван Гавришко
3-й селянин — Олександр Івашутич, Микола Іванів
4-й селянин — Захарчук
Абрам-кабатчик — Федір Радчук , Спішинський
Сір де Беліль, посланець короля — Йосип Гірняк
Ченці:
Брат Жан — Амвросій Бучма
Гонорій — Мар’ян Крушельницький
Сульпіцій — Андрій Шутенко
Годеран — Лесь Подорожний
Ігнатій — Микола Савченко
Лицарі:
д’Акуній Ласіньяк — Лесь Подорожний
Де-Курсі — Григорій Дрозд, Білашенко
Де-Буасі — Володимир Стукаченко, Возіян
Сір Будуен — Володимир Стукаченко, Борис Дробинський
Сен Круа – К. Радчук, Спішинський
1-а дама — Ганна Бабіївна, Кузьменко
2-а дама — Леся Даценко
3-а дама — Євгенія Петрова
4-а дама — Лідія Бабенко (Криницька)
5-а дама — Валентина Бжеська, Ярослава Косаківна
Сівард, англійський лицар — Демид Бабенко
Броун, стрілець — Петро Ковбасюк, Борис Дробинський
Вчений — Федір Радчук
Сірі вовки, вояки, селяни, англійці, ченці, лицарі, челядь
Трагедію-епопею «Жакерія» за історичною драмою-хронікою французького письменника Проспера Меріме було поставлено на сцені Мистецького Об’єднання «Березіль» у 1925 році. П’єса побачила сцену в переробці, яку створив літератор Павло Щербатинський. Перед тим, як режисерська лабораторія (Режлаб) затвердила план постановки, учень Курбаса Борис Тягно шість разів мусив доводити своє бачення спектаклю.
У журналі «Нове мистецтво» поряд із програмою вистави друкувалося лібрето, з якого глядач мав можливість дізнатися стислий зміст постановки. Сюжет занурював глядачів у ХІV століття, в часи нетривалого, але кривавого повстання французьких селян, яке ввійшло в історію під назвою Жакерія. «Цей селянський рух було записано на сторінках історії красномовним фактом — страшним числом тортур і смертних вироків селянам», — писали в лібрето.
Уже з лібрето було зрозуміло, що «Березіль» цікавить не лише реконструкція французьких історичних подій: у глядача мали виникнути асоціації та аналогії з історичними подіями в Україні. «Подібно до того, як колись українські селяни (Чигиринський бунт), що повстали проти поміщиків, зберегли віру в справедливість царя, так і “жаки” зберегли свою релігійну відданість королю, і на чолі їх можна було зустріти лицарів-ченців, людей цілком випадкових, що керувалися лише своїми особистими інтересами. Ці “проводирі” скористались ще одною нагодою, аби на спинах “сіряків” досягти своєї мети».
Курбас, за дослідженням театрознавиці Наталі Єрмакової, застерігав Бориса Тягна виставу «нічим агітаційним не кінчати», а навпаки, «залишити селян переможеними і тим посилити трагедійний пафос твору». Вистава «Жакерія» закінчувалася сценою затемнення сонця, яке ставало символом трагічної поразки народного повстання.
Успіх вистави був приголомшливий. «Жакерію» називали видатною подією в історії українського театру, явищем великого мистецького масштабу. В одній з газет сповіщалося: «З колосальним успіхом проходить “Жакерія”. Постановка щоразу збирає аншлаг. Як і на прем’єрі, вражає прекрасна гра акторів. У мистецьких колах Києва оцінюють “Жакерію” як виключну подію в театральному житті». Втім, лаври перемоги і успіху віддають не лише молодому режисеру Борису Тягну, але й керівнику МОБу Лесю Курбасу — активному учасникові створення вистави. Письменник і критик В. Писаревський під псевдонімом Капля-Яворський писав: «Отже, зважаючи на відповідальність та значність “Жакерії”, робота режисера провадилась за безпосереднім доглядом та керівництвом головного режисера Л. Курбаса, який з свого боку також приклав чимало художньої роботи. Це має велике значення в справі виховання єдиної режисерської школи».
Театральні критики писали про майстерно розроблені масові сцени та прекрасні акторські роботи, серед яких виділяли Бучму в ролі «фанатичного ватажка жаків» Жана, Гірняка в ролі королівського посланця Сіра де Беліля, «хитрого і підступного інтригана», Сердюка в ролі барона, «тупого і жорстокого самодура», Шагайду в ролі Сірого вовка, який створив «монументальний образ розбійника», Крушельницького в ролі брата Гонорія, «потвори єзуїта», та інших. Про всі, навіть епізодичні ролі писали, що вони зроблені майстерно.
Рецензенти також зауважували, що робота режисера, акторів і художника-конструктора була на однаково високому рівні. Художниками вистави стали Валентин Шкляєв та лаборантка МОБу Майя Симашкевич. Дуже ефектно виглядали елементи стрілчастих арок у готичному стилі та костюми героїв. В інших відгуках згадували ще й блискучу роботу композиторів Анатолія Буцького та Михайла Вериківського, говорячи, що всі учасники вистави виявили себе значними майстрами. Пізніше театрознавиця Наталія Чечель, яка здійснила серйозну спробу реконструювати виставу, зазначала: «Музика в “Жакерії”, яку написали два композитори різного складу, була надзвичайно драматичною. Вступний марш до другої та четвертої дій написав М. Вериківський. Композитор, чия музика відзначається мелодійністю, ґрунтованою на українському фольклорі, надав народній темі вистави ліричного звучання. Більш суворі та різкі музичні інтонації музики А. Буцького відповідали похмурій і героїчній атмосфері середньовіччя, а в музиці М. Вериківського жила стихія народного мелосу. Настрій окремих епізодів посилювався сумними й веселими мелодіями народних пісень».
«Жакерія» здобула визнання як у мистецьких колах, так і серед пересічних глядачів, про що свідчили постійні аншлаги. Така потужна мистецька перемога МОБу дозволила поету і критику Якову Савченкові захоплено констатувати: «можна не боячись сказати, що “Жакерія” — класика!».
