за п’єсою Гергарта Гауптмана
Переклад — Микола Голубець
Прем’єра 31 грудня 1918 р.
Режисер — Гнат Юра
Художник — Анатоль Петрицький
Гайнріх, артист, відливник дзвонів — Семен Семдор
Магда, його жінка — Поліна Самійленко
Їх діти — Петрусь, Блоновська
Панотець — Павло Долина
Вчитель — Йона Шевченко
Цирулик — Лесь Юрський
Лісова бабуся — Ольга Городиська
Равтенделяйн, мавка — Олімпія Добровольська
Водяник, стихійний дух — Василь Василько
Лісовик, фавн — Марко Терещенко, Гнат Юра
Ельфи: Антоніна Смерека, Ганна Ігрець, Антоніна Дорошенкова, Євдокія Шульгіна
Вистава «Затоплений дзвін» за п’єсою Гергарта Гауптмана з’явилась на сцені Молодого театру 1918 року. Режисер Гнат Юра писав, що філософську казку-драму німецького драматурга поставив у романтично-казковому плані, — однак його потяг до психологічного театру виявився й тут. «Тут було зроблено спробу поєднати психологічну, правдиву гру “реальних” персонажів — майстра Генріха (С. Семдор), Магди (П. Самійленко), пастора (О. Юрський) — з театральністю фантастичних персонажів — феї Раутенделяйн (О. Добровольська), Лісовика (М. Терещенко, Г. Юра), Водяника (В. Василько) тощо».
Гауптман протиставляє два світи — земний, буденний, з якого хоче вирватись майстер Гайнріх, і неземний, чарівний, до якого належать духи, чарівники й мавки (серед яких і мавка Равтенделяйн). Гайнріх прагне створити дзвін з ідеальним звучанням, але, проникнувши завдяки Равтенделяйн до чарівного, сповненого гармонії світу, який дарує йому творче натхнення, залишається на роздоріжжі між двома світами, руйнуючи кожен з них. У першому від його зради гине дружина, у другому кидається в колодязь і потрапляє у інший світ чарівна Равтенделяйн. Помирає і Гайнріх, так і не створивши прекрасного дзвона.
Вистава вражала глядачів і критиків красою сценічного оформлення, яке створив художник Анатоль Петрицький. Рецензент М. Симич писав: «Хвилинами це була справжня дивна казка, яку могла б уявити собі лише творча фантазія великого художника. Сцена здавалась дорогоцінним діамантом, який горів у темряві зали, сіяв барвами веселки, зміняв надзвичайно ніжні кольори, то меркнув темно-зеленими тонами морських безодень, то сяяв найніжнішими відмінами смарагду. Царство, яке буває тільки в сні, царство фантастичних скель, нетутешніх квітів, які зливалися в чудовий гармонійний малюнок і заворожували своєю дивною красою».
Актор Василь Василько згадував, що Петрицький, готуючись до вистави, ночами малював свої чудові декорації. В театрі не було помічника художника, і митець усю роботу робив сам. Василько вирішив допомогти, багато спілкувався з Петрицьким на мистецькі теми й згодом згадував, що ці розмови допомогли додати цікаві деталі до костюму Водяника, якого він і зіграв. «Я зробив усе, щоб мати вигляд ніби він щойно виринув з води. Всі зовнішні елементи образу — і перуки, і костюма — “текли вниз, стікали”. Маківка голови була лиса, а далі сіро-зелене волосся з окремими ниточками срібла, мовби мокре, також “стікало” вниз. Всі хвалили мене за грим і костюм Водяника».
Критик та історик театру Дмитро Антонович, аналізуючи виставу, писав, що вона була «тяжкувата в своєму символізмі», але в цілому справляла гарне враження. Він хвалив хорошу роботи художника, який дав «красиві і поетичні декорації», і вважав, що в цій виставі Петрицький у деяких деталях наслідував школу Василя Кричевського. Хвалив Антонович і Юру, зауважуючи його «совісну режисерську працю». До роботи акторів Антонович мав певні зауваження — зокрема критикував Олімпію Добровольську в ролі Равтенделяйн за те, що вона «дуже лихо декламувала вірші, так що слів не можна було розібрати». М. Симич зазначав: «У грі пані Добровольської в перших діях не почувалось сили, яка повинна бути в Равтенделяйн, що кличе Генріха до героїчного вчинку. Тільки в останній дії була гарна вона в образі сумуючої Равтенделяйн». Семдор у ролі Гайнріха, за словами Антоновича, провів свою роль майстра «красиво, з одушевленням», але місцями дуже монотонно.
Задумка Гната Юри розділити світ земний і фантастичний різною манерою акторської гри не знайшла розуміння у критиків, які не помітили режисерського прийому й критикували акторів. Зокрема М. Симич писав: «Що ж до тлумачення цієї речі артистами-виконавцями, то тут, здається, не було спільного шляху в розумінні драми. В глибоко символічних тонах дала пані Городиська образ Вітіхи, в більш реалістичних кольорах виконував пан Семдор — Генріха; пані Самійленко не дала ніжного образу Магди: її виконання — бліде й часами навіть грубе — зовсім не достроювало до загального тону постановки». Причину такої критики акторських робіт слід було шукати в недостатньо тонкій роботі режисера з акторами.
Однак Юра оригінально і творчо потрактував деяких персонажів. Актор Марко Терещенко згадував: «Більшість фантастичних сил природи було показано дуже своєрідно. Трактування спектаклю виходило за межі відомих театральних традицій. Наприклад, такі персонажі, як Лісовик і Водяник, що в більшості театрів показувались як гидкі потвори, в Молодому театрі викликали у глядачів симпатії. Водяник був мудрим, сердечним дідуганом, а Лісовик — веселим і вічно молодим юнаком, рухливим, сповненим життєрадісним гумором, витівками й неприязню до міщанського болота».
Сучасна театрознавиця Наталя Єрмакова влучно виокремила основну проблему режисерської роботи Юри: «…символістична драма Г. Гауптмана, спрощена до казки, — втрачала філософський підтекст. Щирість намірів постановника “Затопленого дзвону” лишитися в річищі модерної культури не викликала сумнівів. Але досягти принципового мистецького результату Г. Юрі завадив брак ґрунтовної режисерської концепції та належних творчих контактів із виконавцями».Рецензент М. Симич, підкресливши певні вади вистави, все ж називав її оригінальною і високохудожньою, хоча на перше місце ставив роботу саме художника, від якої, власне, й вигравала вся постановка. Цю думку поділяв і Гнат Юра, говорячи: «Часто його [Петрицького] переконливі, захоплюючі рішення тієї чи іншої вистави вели за собою й режисера та виконавців».
