за п’єсою Михайла Старицького
Сценарій — Василь Василько, Ханан Шмаїн
Текст Володимира Ярошенка з додатками Павла Щербатинського та Людмили Старицької-Черняхівської
Прем’єра 25 лютого 1925 р.
Режисер — Василь Василько
Художники — Валентин Шкляєв (Шкляїв), Майя Симашкевич
Сірко, орендатор млина — Лесь Сердюк
Сіркова, його дружина — Ірина Стешенко
Проня, їх донька — Любов Гаккебуш, Валентина Чистякова, Олімпія Добровольська
Химка, наймичка Сірків — Рита Нещадименко, Ганна Лор
Лимериха, сестра Сірка, перекупка — Ганна Бабіївна, Наталія Пилипенко
Галя, її донька — Надія Титаренко
Голохвостий, аферист, голова Промторгу — Йосип Гірняк
Копилевич (його компаньйон) — Борис Балабан, Микола Савченко
Супчик (теж) — Андрій Макаренко, Федір Радчук, Лесь Подорожний
Шарманщик, червоний інвалід — Сергій Карпенко, Олександр Івашутич, Борис Балабан
Злодій — Микола Назарчук
Бобчик — Андрій Шутенко
Добчик — Микола Іванів
Перекупки — Антоніна Смерека, Євгенія Петрова, Станіславська, Леся Даценко, Пігулович, Лідія Криницька, Ярослава Косаківна, Верещінська
Крамарі — Борис Дробинський, Білашенко, Олександр Романенко, Іван Гавришко, Михайло Жаданівський, Восточний
Завклубом — Демид Бабенко
Залізняк, режисер — Мар’ян Крушельницький, Сергій Карпенко
Петро, актор-халтурщик — Петро Масоха
Возний (теж) — Семен Свашенко
Виборний (теж) — Митрофан Кононенко
Терпелиха — Кузьменко, Клавдія Пілінська
Міліціонер — Степан Шагайда
Інваліди — Борис Дробинський, Митрофан Кононенко, Олександр Романенко
Диякон — Степан Шагайда
Манашка — Лідія Криницька, Кузьменко
Матрос — Петро Масоха
Вустя — Антоніна Смерека, Станіславська
Мотря — Євгенія Петрова
Міщанин — Василь Стеценко
Перукар — Сергій Ходкевич
І дружка — Леся Даценко
ІІ дружка — Зінаїда Пігулович
Непмани — Лесь Подорожний, Михайло Жаданівський
Вистава «За двома зайцями», поставлена за п’єсою Михайла Старицького, з’явилася на сцені Мистецького Об’єднання «Березіль» у 1925 році. Прем’єра спектаклю в режисурі Василя Василька відбулася 25 лютого — у день народження Леся Курбаса. Оригінальний текст Старицького істотно переробили й осучаснили декілька авторів. Як зазначалось у програмі, сценарій написали Василь Василько і Ханан Шмаїн, а текст — Володимир Ярошенко, Павло Щербатинський та інш. Театрознавець Валеріян Ревуцький зазначав, що окрему сцену в тексті написала донька Старицького, відома письменниця Людмила Старицька-Черняхівська. Цей факт у своїх щоденниках підтверджував і сам Василько.
У ті часи переробки класичних творів були звичним і популярним явищем. Критик Юрій Смолич у рецензії 1926 року не заперечував вдалих моментів таких переробок і розумів їхні переваги, але зазначав, що текст, написаний на злобу дня, швидко старіє. «От чому перша дія (на базарі), — писав він, — потребує вже зараз ґрунтовної переробки, а дотепи її — сумлінної ревізії. Від них-бо тхне 22-24 роком, аніж 26-27-м». І продовжив: «Нехай не видасться це за парадокс, але підчас новий текст виглядає наче старіше за текст Старицького».
Режисер і автори осучасненої версії «За двома зайцями» ставили собі за мету створити «дійову сатиру», тому перенесли дію п’єси в непманське середовище тогочасного Києва, мешканцями якого стали переважно негативні герої: самі непмани, шахраї, спекулянти й невдахи. Василько писав: «Сатира потребує гостроти, чіткості, ударності. Сатира допускає перебільшення. Це її стихія. Я хотів, щоб у моїй поставці було багато сміху, але не гумору, не іронії, а сарказму. Я розумів, що мій задум — програма-максимум, але дуже хотілося довести виставу саме до такої “кондиції”».
Герої Старицького у сценічній версії «Березолю» зазнали суттєвих перетворень. Наприклад, Голохвостий уже був не цирульником, а головою Промторгу, прикидався інвалідом і приховував своє виключення з партії. На таку колоритну біографію режисера надихнув газетний репортаж про членів товариства, які, користуючись пільгами людей з інвалідністю, незаконно займалися торгівлею.
«Переспілу дівицю» Проню, за спогадами Василька, перейменували в Ефрозі й зробили студійкою одного з театральних клубів, де вона репетирувала роль «революційної червоної» Наталки в «традиційній» п’єсі Котляревського.
З’явились у виставі й абсолютно нові персонажі: спекулянти Копилевич і Супчик, режисер Залізняк і чи не єдиний позитивний герой, який висміював людські вади,— інвалід Шарманщик, у якого Голохвостий вкрав документи. В одній зі сцен режисер Залізняк ставив «Революційну Наталку Полтавку», котрою хотів переплюнути самого Меєрхольда, який 1923 року в ТІМ і поставив популярну виставу «Земля дибом». Митець у виконанні Мар’яна Крушельницького з’являвся на сцені з пишним рудим скуйовдженим волоссям, розбивав окуляри й кричав від почуттів, які його переповнювали на репетиції: «У того Меєрхольда земля дибом стала — у мене раком стане, не те що!».
Режисер вистави Василь Василько прагнув вивести на перший план актора. Перед прем’єрою в одній з газет цитували його слова: «В постановці “За двома зайцями” режисура робить спробу усунути чисто режисерські засоби на другий план, а на перше місце висуває актора як головного чинника театрального дійства». Смолич зауважував, що акторський ансамбль де в чому програє попереднім виставам «Березолю», але все ж писав що більшість «персонажів задовольняють сумлінністю та жвавістю виконання».
Окремо критики виділяли акторські роботи Гірняка в ролі Голохвостого, Добровольської в ролі Проні, Балабана в ролі спекулянта Копилевича і Крушельницького в ролі режисера Залізняка, гру якого називали видатною. Першою виконавицею ролі Проні була дружина Василька Любов Гаккебуш. Актриса з сильним трагедійним началом не бачила себе в цій ролі. Василько наполіг на її участі, але результат себе не виправдав. Проня у виконанні Гаккебуш відійшла на другий план і загубилась серед яскравіших героїв.
З художником вистави «За двома зайцями» Валентином Шкляєвим у Василька склався гарний творчий тандем. За спогадами режисера, той «часто сидів на репетиціях, спостерігав, як рухається актор, вивчаючи його фігуру, ходу, і тільки після цього робив ескіз костюма». До роботи над виставою долучилася й художниця Майя Симашкевич. Театрознавець Петро Кравчук писав, що в основу сценографічного рішення було покладено принцип трансформації станків і елементи, які дозволяли акторам цікаво обігрувати певні епізоди: «з високого станка звисали слизькі похилі жолобки, і дійові особи під час погоні, наприклад, з’їжджали на підлогу стоячи, лежачи або сидячи, а іноді у відповідних ситуаціях намагалися піднятись нагору по слизькому. Це створювало цілий ряд яскравих ситуацій, надавало динамічності та легкості мізансценам».
Вистава закінчувалась «живою картиною», коли всі герої одночасно вдягали «бутафорські носи», унаочнюючи фразу «залишитися з носом». У фіналі Голохвостий тікав у партер, повідомляючи всіх інших, що вони лишилися банкротами. Герої, знявши свої носи, бігли за ним до глядачів із закликом тримати афериста, шукали в ложах, партері й на гальорці, але тепер акцент із Голохвостого переходив на глядачів, на суспільство, де «він ще є!». Цим вердиктом вистава й закінчувалася.
Перед прем’єрою в МОБі стався конфлікт. Режштаб театру виступив проти випуску вистави, особливо без Курбаса, який саме був у Одесі. У своїх щоденниках Василько з гіркотою і образою писав: «Стан мій дуже тяжкий, я абсолютно самотній: режштаб проти мене, політком злякався і послав телеграму Курбасові, щоб брав на себе відповідальність і негайно приїхав, лаборант ще дитина…». Курбас надіслав телеграму, що вважає зайвими зволікання з прем’єрою. За спогадами Василька, керівник «МОБу» мав багато суттєвих зауважень до вистави, але все ж сказав йому «…хороша, яскрава, з кров’ю робота».
Попри скептицизм березільців, вистава користувалася великою прихильністю глядачів, і після неї Василько, так би мовити, прокинувся знаменитим. Завдяки «Зайцям» він за декілька місяців став одним з найпопулярніших режисерів України й так із ними зріднився, що пізніше, вже не працюючи в МОБі, аж тричі в різних театрах звертався до п’єси, яка принесла йому такий колосальний успіх.
