за п’єсою Лесі Українки
Прем’єра в Одесі — 19 серпня
Прем’єра в Києві — 3 грудня
Режисер — Лесь Курбас
Художник — Степан Гречаний
Річард Айрон, скульптор — Лесь Курбас
Едіта, його стара мати — Ольга Городиська
Крістабель, його сестра-вдовиця — Антоніна Смерека
Деві, син Крістабелі, підліток — Галина Прохоренко
Джонатан, скульптор, товариш Річарда — Володимир Леонтович
Джошуе Кембль, старий приятель родини Айронів — Павло Долина
Джоанна (Дженні), його дочка, молода дівчина — Софія Мануйлович
Ріверсова жінка — Поліна Самійленко
Годвінсон, учитель і проповідник — Семен Семдор
Калеб Педдінтон, найстаріший літами громадянин в колонії — Гнат Юра
Найповажніші громадяни в колонії в країні Масачузеті:
Джірімая Ортвін — Фавст Лопатинський
Джон Мільс — Олександр Юрський
Метью Фільдінг — Степан Бондарчук
Абрагам Сміт — Йона Шевченко
Магістер, учитель лічби в Род-Айленді — Володимир Калин
Брайд, органіста і учитель співу там же — Андрій Щепанський
Бруклі, швачка — Віра Щепанська
Чарлі, ученик Річарда — Олімпія Добровольська
Другий ученик Річарда — Олена Рокитянська
Громадяни в Род-Айленді:
Мак Гарді — Лев Пясецький
Джонс — Василь Василько
О’Патрік — Олександр Юрський
Мессер Антоніо, торговий посол з Венеції — Валерій Васильєв
Індіанка, дикарка, молода дівчина — Галина Ігрець
У 1918 році на сцені Молодого театру Лесь Курбас поставив виставу «У пущі» за драматичною поемою Лесі Українки. Коли режисер запропонував цю п’єсу для роботи, вона викликала ентузіазм не в усіх членів колективу. Тоді вже була поширена думка про несценічність п’єс Лесі Українки. Можливо, для Курбаса, який любив творчість української поетеси, постановка цієї п’єси була особистим творчим викликом, проте пізніше сам він вважав її не надто успішною. В наступному сезоні він хотів поставити п’єси Лесі Українки «Оргія» і (за свідченнями театрознавця Юрія Блохина, автора першого ґрунтовного дослідження про Молодий театр) «В катакомбах», але ці наміри так і не було реалізовано.
Учасник вистави «У пущі» актор Степан Бондарчук згадував, що в цій роботі Курбас не вдавався до якихось особливих пошуків та експериментів: він створив реалістичну психологічну виставу і досяг високої ансамблевої злагодженості. «Леся Українка, — писав актор, — присвятила свою драматичну поему “У пущі” глибоким роздумам про мистецтво, про становище й долю художника в антагоністичному суспільстві, про його роль, місце й обов’язок у боротьбі проти реакції за вищі, світлі ідеали. Ці ж проблеми хвилювали й Леся Курбаса та всіх нас, особливо в те буремне дволіття. Тож виставу “У пущі” ми розглядали як наше творче самовизначення».
Курбаса після вистав «Чорна Пантера і Білий Медвідь» та «Йоля» продовжувала хвилювати тема митця й суспільства, митця і влади, близька йому протягом усього творчого життя. Драматична поема «У пущі» оповідала історію скульптора Річарда Айрона та його пошуків місця, де «люди можуть вільні бути». Айрона у виставі грав сам Лесь Курбас. Рецензент газети «Вільне життя» зазначав що фігуру скульптора у виконанні Курбаса було передано досить яскраво. «Трагедія душі, — писав він, — незрозумілої в своїх стремліннях до височінь мистецтва; вороже відношення суворих пуритан, заплішнівших в своїх світоглядах до чужого їх душам мистецтва; врешті загибель чулої душі, духовна смерть артиста, котрий створив “мертворожденний” твір, — все це з дійсним артистичним натхненням передано д. Курбасом». Актриса Поліна Самійленко згадувала: «Курбас талановито зумів передати, яку страшну руїну несе митцеві хвороба суспільної, громадянської байдужості. Згасає вогонь очей артиста, скулюється його постать, безсило звисають руки».
Незважаючи на трагічний фінал п’єси, Курбас закінчував виставу на життєствердній ноті. У кінцевому монолозі Річарда він не проголошував два останні рядки з драматичної поеми Лесі Українки. П’єса поетеси закінчувалася словами Річарда:
— То сурма янгола! То поклик з неба!..
Коли ж мене покличе янгол смерті?
Я чую, вже його недовго ждати…
Своїм фіналом Курбас, за словами Степана Бондарчука, хотів «утвердити перемогу прогресивного над реакційним, життя — над смертю, сили духу митця — над розпадом» — і саме для цього зняв два останні рядки завершального монологу Річарда, аби вистава закінчувалася словами:
— То сурма янгола! То поклик з неба!..
«Перемогою життя над смертю, — писала Поліна Самійленко, — силу духу над розпачем закінчував Курбас — і як актор, і як режисер — свою виставу».
Актор Йона Шевченко згадував, що у спектаклі «У пущі» частково вирішувалося питання жесту, над технікою якого Курбас у той час активно працював із молодотеатрівцями. У часопису «Барикади театру» він писав: «Але, шукаючи секретів виразу жесту, елементу доповнюючого, або й замінюючого емоцію, “Мол. Т.”, само собою, не міг спинитись на жесті стилізованому, завжди скованому й схематичному; живий і буйний він не міг залишитися з жестом — мертвою формулою. В силу діалектики речей він прийшов до жесту виражаючого на підставі певних законів природи матеріалу». До цього етапу Курбасової творчості можна зарахувати етюди Олеся, «Йолю», почасти «У пущі». Під час репетицій Курбас, за згадками Поліни Самійленко, казав їй слова, адресовані й усім іншим акторам: «От бачиш… ти і сотої частки не можеш словами передати того, що показала глядачеві своїми жестами…».
Серед інших виконавців вистави «У пущі» рецензент газети «Вільне життя» виділяв гру Антоніни Смереки в ролі Крістабель, Галини Прохоренко в ролі сина Крістабелі Деві (її гра приємно відрізнялась від гри інших жінок у подібних ролях) та Ольгу Городиську в ролі Матері — хоч і зазначав, що їй бракує життя в рухах. Серед чоловічого складу, крім Курбаса у ролі Річарда, критик виділяв Семдора в ролі лицемірного зажерливого Годвінсона та Гната Юру в ролі Калеба Педдінтона. «Юру можна зазначити, — писав він, — як артиста, котрий в своїй ролі знає межу між грою і шаржуванням». Захоплений виставою критик поетично висловився, сказавши, що вистава дала враження блискавки серед похмурого неба.
Степан Бондарчук, описуючи свої враження від роботи у спектаклі «У пущі», зазначав і провідну думку режисера, яку він разом з акторами прагнув реалізувати: «Своєю виставою ми мали на меті показати облуду тогочасних політичних годвінсонів і недозрілість світогляду багатьох річардів. Але і в наші дні ми знали чесних борців за волю й чистоту людських взаємин, достойних людей, які не встигли дорости до глибокого розуміння суспільних та класових суперечностей і часто платили за це життям, залишаючись при тому душевно чистими і принципово сталими».
