Вистава на 3 дії.
Прем’єра 15 червня 1932 р.
Автор текстів — Шалва Дадіані, додатки – Євген Плужник, сценарій та переробка – Володимир Скляренко, К. Коваленко
Переклад — Євген Плужник
Режисер — Володимир Скляренко
Сценографія та костюми — Вадим Меллер
Музика та пісні — Юлій Мейтус
Диригент — Б. Шейко
Арсен — Лесь Сердюк, Митрофан Кононенко
Гелахсан — Олександр Романенко
Лахіль — Наталія Ужвій, Софія Федорцева
Циквлід — Стеценко
Голова сільради — Кудлай
Хвамзі — Ганна Бабіївна, Антоніна Смерека
Рожден — Андрій Шутенко
Консав — Олександр Яйло
Аргіджі — Амвросій Бучма
Бімурз — Мар’ян Крушельницький
Зосіма — Федір Радчук
Пута-Нахвані — Григорій Козаченко
Тамара — Євгенія Петрова
Сотран — Олександр Хвиля
Гуранда — Надія Титаренко, Юлія Фоміна
Созар — Ростислав Івицький
Мано — Верещинська, Наталія Пилипенко
Дід — П. Білокінь
Дігорган — Ващенко
Провокатор — Гриньов
Мазурбі — Сокіл
Пута — Павловський
Кето — Борис Балабан
1-ша вихователька — Герасімова
2-га вихователька — Іванова
Ішмаг комсомолець — О. Фарфель
Свани, комсомольці — студенти-практиканти ХМТТ
15 червня 1932 року в Харкові відбулася прем’єра вистави «Тетнулд» Ш. Дадіані у постановці В. Скляренка й сценічному оформленні В. Меллера.
П’єса грузинського драматурга Шалви Дадіані з’явилася у репертуарі театру «Березіль» не випадково: рівно за рік до того, у липні 1931 року, під час гастролей театру в Грузії, Лесь Курбас включив у репертуар наступного сезону драму «Тетнулд» з життя гірської народності сванів. Щоб познайомитись з побутом цього кавказького району, Курбас організував експедицію, у склад якої були включені також художник В. Меллер, режисер В. Скляренко й секретар Режштабу М. Верхацький. Гідом та перекладачем виступив режисер театру К. Марджанішвілі – О. Гогоберідзе. Дістатися до гірської Сванетії у той час можна було лише влітку, верхи та у супроводі провідників, які знали потаємні стежки. Отже, ця екзотична подорож надалі надихала постановчу групу вистави «Тетнулд».
«Значно вдалішим виявилося завершення театрального сезону п’єсою «Тетнулд», поставленою за режисерським планом Леся Курбаса Володимиром Скляренком. Вистава стала першим зразком грузинської драматургії у репертуарі українського театру. Гора Тетнулд уважалася у сванів священною, селищем богів. Її сніжна вершина, куди ніхто зі смертних не смів підійматися, була в народній уяві овіяна поетичними легендами. Художник Вадим Меллер удало створив у сценографії романтичний образ Сванетії, зі своєрідністю старожитньої архітектури, поетичністю сніжних гірських вершин. Темпераментом, експресією визначались у виставі колоритні національні постаті персонажів. Особливо вражав у ролі старого свана – охоронця давніх народних звичаїв Аргіжді – Амвросій Бучма. Роль поетичної дівчини-горянки, стрункої Гуранди дісталася моїй дружині Юлії Фоміній» – Роман Черкашин.
Сюжет п’єси ґрунтується на тому, що у безпосередній близькості до священної гори Тетнулд (Тетнулді), до якої у Грузії ставлення таке ж, як у Греції до Олімпу, розпочинається будівництво електростанції. Сучасність нецеремонно втручається у світ предків, вірувань, традицій — у цьому полягає основний конфлікт твору.
До постановки у «Березолі» Лесь Курбас взяв нову, щойно написану п’єсу Дадіані з подачі видатного грузинського режисера й свого друга Сандро Ахметелі. Режисер, якого приваблювала в «Тетнулді» саме драма зіткнення старого й нового, також здійснив постановку в керованому ним І-му Державному грузинському театрі ім. Шота Руставелі у Тбілісі.
Критика переважно схвально поставилася до нової березільської прем’єри. Молодий постановник Володимир Скляренко продемонстрував майстерність у побудові масштабних масових сцен, зібрав сильний акторський ансамбль. Окрасою вистави став непідробний національний колорит, який базувався на ретельному вивченні та відтворенні звичаїв і традицій Сванетії.
У виставі «Тетнулд» глядачів вражав зоровий образ Кавказьких гір, створений Вадимом Меллером. Як частка гірського ландшафту сприймалися традиційні архітектурні форми – сакля, вартова вежа. Художник створив декілька великих живописних панно у темній кольоровій гамі, що викликали асоціації з роботами грузинського художника Ніко Піросмані.
З-поміж сильних акторських робіт вистави виділявся старий сван Аргіжді у виконанні Амвросія Бучми.
К. Буревій зазначав досить несподівану схожість цього охоронця давніх народних звичаїв водночас і до орла, і до вужа: «Бурка, одяг на голові, гострий зір і великий орлиний ніс дають профіль розкішного гірського хижака. І коли розпускає Аргіжді-Бучма бурку (за короткий час він так навчився носити бурку, що вона йому слухняна, як легесенька матерія), то здається, що він розпускає крила. Але ж нечасто доводиться розпускати крила: все частіше й частіше надходять сумні вісті, і крила опускаються, а потім і зовсім згортаються». А за найменшого вияву непокори поведінка Аргіжді змінювалася – тепер він скидався на вужа, що «як тільки дістане який удар, так і починає згортатися: згортається, згортається, в’ялий зробиться і змотається в клубок».
