за драматичними етюдами Олександра Олеся
Прем’єра 17 листопада 1917 р.
Режисери — Лесь Курбас, Гнат Юра
Художник — Анатоль Петрицький
Режисер Лесь Курбас:
«Осінь»
Панночка — Віра Онацька
Пан — Лесь Курбас
Сторожиха — Антоніна Смерека
«Танець життя»
Перший брат — Йона Шевченко
Другий брат — Марко Терещенко
Третій брат — Степан Бондарчук
Четвертий брат — Іван Левченко
Сестра — Софія Мануйлович
Батько — Олексій Ватуля, Василь Василько
«При світлі ватри»
Марія — Поліна Самійленко, Надія Репніна
Галя — Олімпія Добровольська
Давид — Лесь Курбас, Володимир Леонтович
Андрій — Валерій Васильєв
Режисер Гнат Юра:
«Тихого вечора»
Він — Гнат Юра
Вона — Рита Нещадименко, Антоніна Смерека
Вистава «Театр О. Олеся», за драматичними етюдами Олександра Олеся на сцені Молодого театру в постановці Леся Курбаса з’явилася 17 листопада 1917 року. Цей спектакль був спробою вивчити й дослідити природу та естетику символістичного театру.
Лесь Курбас завжди ставив перед собою і своїм колективом нові сміливі цілі й завдання. Створюючи виставу за творами тонкого лірика та символіста Олександра Олеся, режисер прагнув поринути у внутрішнє життя людини, зануритись у її підсвідомість, у сферу таємних глибин її душі. Для молодих акторів театру це було нове, цікаве, але непросте завдання. Виявилось воно непростим і для глядачів. Відгуки у пресі були переважно теплими, але від зустрічі з публікою іноді віяло холодом.
Актор і учасник спектаклю Василь Василько згадував, що вистава не мала широкого успіху. Цій роботі Курбаса він дав дві полярні оцінки: «Я був вражений невдачею театру, але це була поразка, що варта багатьох удач». У спогадах інших молодотеатрівців і критиків слово «поразка» взагалі не фігурувало. Акторам було важко опанувати нову мистецьку мову, але ця постановка стала хорошою школою для освоєння естетики символістичного театру й підвищення професійної майстерності.
Працюючи над виставою, Лесь Курбас усвідомлював, що не всі глядачі підготовлені до такого театру. Передбачаючи ризики й прагнучи виховати вдумливого глядача, режисер увів у виставу пролог. Він розумів, що мистецтво не треба пояснювати, але в цьому спектаклі момент прологу був принциповим. На прем’єрі, перед початком вистави, Курбас виходив до глядачів у костюмі П’єро й розповідав їм про символістичний театр. Він казав: «Та коли кожен спектакль для актора є святом, то сьогодні для нас свято особливе, сьогодні вперше ми робимо спробу в новій для нас царині, в царині театру Олеся. В новій не тільки для нас, а і для більшості вас, шановне громадянство, бо театр Олеся — театр вибраних, і часто з ним зустрічатися не випадає».
Ідею з прологом, як і передбачалося, оцінили не всі. Дехто говорив, що зі вступного слова варто було б зробити окрему лекцію чи написати статтю в газеті, бо нічого нового для підготовленої аудиторії Курбас не сказав, а для непідготовленого глядача текст виступу був перенасичений «категоричними імперативами та іншими невідомими їм філософськими термінами». Режисерові радили з’являтися на сцені (якщо він так уже цього хоче) «в костюмі не такої сумнівної оригінальності». Критик та історик театру Дмитро Антонович зазначав, що виступ Курбаса був не прологом, а нагадував радше «довгу, суху, педантичну лекцію».
Курбасів пролог, як уже було сказано, критики не оцінили, а от сама вистава отримала схвальні відгуки. Журналіст Андрій Ніковський писав, що досвід Молодого театру в постановці текстів Олеся можна розглядати як експеримент молодих шукачів, які мають зародки художнього трактування Олеся, але більшого вони 17 листопада ще не виявили. «Та й справді-бо, — писав він, — перескакувати од буденних цілком своєрідних героїв Винниченка, вихвачених просто з виру життя, зразу до тонких поетичних постатей Олеся – експеримент досить рискований». Антонович, навпаки, писав, що цією постановкою театр здобув «ще одне високе осягнення». Письменник і театрознавець Микола Вороний наголошував, що вистава по Олесю вирізнялась «оригінальним режисерським помислом і естетичним смаком».
Із кожною новою виставою Молодого театру Курбас свідомо йшов на ризик. Він формував новий театр, нового актора, нового глядача — і розумів, що без ризику, експерименту та пошуку немає поступу вперед.
Вистава складалася з трьох етюдів: «Осінь», «Танець життя» та «При світлі ватри». Пізніше останній етюд було змінено на етюд «Тихого вечора» у постановці режисера Гната Юри, де він сам зіграв роль Зарученого. Це була його перша акторська й режисерська робота в Молодому театрі. Для актриси Рити Нещадименко роль Зарученої теж стала сценічним дебютом у Молодому. Після двох напружених етюдів у режисурі Курбаса етюд «Тихого вечора» психологічно розвантажував глядача, хоча історія двох людей, які вирішили поєднати долі, насправді кохаючи інших, оповита нотками суму.
Із молодотеатрівцями вперше співпрацював молодий, 22-річний художник Анатоль Петрицький. За спогадами учасників вистави, сцену він огорнув у темні сукна, а в глибині розмістив велике засніжене вікно, куди прикріпив гілку, яка тривожно била по склу під час дії. Для етюду «Танець життя» декорації трохи змінювалися: замість вікна з’являлося панно з плетивом криваво-червоних ліній, які, за словами актора Сергія Бондарчука, збуджували в глядачів почуття тривоги.
Вікно вдало обігрувалося в першому етюді «Осінь», коли у фіналі на його фоні з’являлися силуети Пана і Сторожихи, яка піднімала над пановою спиною ніж. Пана грав Курбас.
Оскільки вистава складалася з етюдів, сприймали й аналізували їх незалежно один від одного. Ніковський, наприклад писав, що «Осінь» і «При світлі ватри» пройшли не яскраво (хоча в «Осені» був переданий настрій), а «Танець життя» пройшов гарно і справив сильне враження на глядачів.
Особливо потужною була фінальна сцена «Танцю життя». За сюжетом у всіх братів і в їхньої сестри є фізична вада (горб). Крім того, один брат має ще й психічну ваду. Всі вони напружено чекають батька, який має сповістити новину про новонароджену дитину — буде вона калікою чи ні. Озлоблені на своє життя брати спочатку завуальовано, а потім і відкрито бажають новонародженій дитині пережити ті ж муки, що пережили самі. У фіналі від моторошного очікування вони починають радісно танцювати під акомпанемент сестри на скрипці. Коли ж приходить батько, вражений побаченим, вони раптово зупиняються, з острахом чекають на вердикт, а почувши: «Каліка», знову з диким шалом і завзяттям розпочинають танок, радіючи страшній новині. Від жаху батько помирає. Етюд справляв гнітюче, але дуже сильне враження на глядачів.
Курбас називав театр Олеся храмом людського духу і в цьому храмі давав можливість відчути не лише прекрасні, але й моторошні «таємні дрижання незглибних глибин» душі та підсвідомості.
