Театр «Руська бесіда»
П’єса на 5 дій Василя Пачовського
Режисер — Степан Чарнецький
Петро Дорошенко, гетьман України — Лесь Курбас
Митродора, мати Дорошенка — Антоніна Осиповичева
Йосиф Тукальський, київська владика — Семен Дорошенко
Іван Сірко, отаман — Іван Рубчак
Марко проклятий характерник — Осип Білоголовка
Еврозина, жінка Дорошенка — Анна Кушнірева
Олеся, малолітня їх дочка — Надя Пилипенко
Павло Яненко Хмельницький, тесть гетьмана — Олекса Ремез
Семен Безрідний, чура гетьмана — Василь Коссак
Лучка, карлик Брюховецького — Петро Сорока
Яків Лизогуб, генеральний осаул — Амвросій Ніжанковський
Іван Гулак, генеральний обозний — Микола Бенцаль
Василь Кочубей, генеральний писар — Іван Гречанівський
Хведір Мовчан, полковник сердений — Марко Ярема
Семен Шихій, довіренець гетьмана — Ярослав Висоцький
Флор Мінаєв, начальник Докців — Максим Ковальчук
Мурза, полководець Татарів — Іван Даньчак
Серапіон, протоєрей, посол Задніпровий — Євген Білінський
Алєшка, Терпігорев, посол царя Москви — Євген Коханенко
Чавш, посол турецького султана — Іван Даньчак
П’єса «Сонце Руїни», написана Василем Пачовським на початку ХХ сторіччя, була присвячена одному з найтрагічніших періодів в історії України. Друга половина XVII ст., відзначена розпадом української державності і кровопролитними війнами, увійшла в історію під красномовною назвою «Руїна». А «Сонцем Руїни» називають славнозвісного гетьмана Петра Дорошенка, який у найскладніші для України часи, наважився взяти і втримати гетьманську булаву. Він зробив мужню спробу врятувати останні залишки української державності та на деякий час об’єднати розділені українські землі. Саме Дорошенко став справжнім символом боротьби за єдність українського народу.
«Сей найбільше національний гетьман несе булаву найвище і найбільш гордо та чисто від усякого егоїзму та хамства і хто, як не він є уособленням козацтва і вродженого нам романтизму?» – писав автор п’єси «Сонце Руїни» Василь Пачовський про героя, якого помістив у центрі свого драматичного твору.
Першопрочитанням п’єси стала вистава українського театру в Галичині «Руська бесіда». Вперше театр «Руська бесіда» звернувся до п’єси В. Пачовського 1911-12 року. Режисером вистави був Йосип Стадник, виконавцем ролі Петра Дорошенка виступив Йосип Переверзєв-Розсуда.
У другій половині 1913 року, ставши режисером Українського театру товариства «Руська бесіда», мистецький та громадський діяч Степан Чарнецький розпочав підготовку до власної постановки «Сонця Руїни». Прем’єра другого варіанту вистави відбулася у лютому 1914 р. у Самборі.
Роль Петра Дорошенка у новій виставі була доручена молодому актору, з яким пов’язували надії на майбутнє українського театру в Галичині, – Лесю Курбасу. За збігом обставин, прем’єра постановки С. Чарнецького відбулася у рідному для Курбаса місті – Самборі неподалік Львова. Для Леся Курбаса успіх вистави в цілому та власна мистецька перемога у головній ролі Дорошенка були надзвичайно важливими: син колишнього прем’єра «Руської бесіди» Степана Яновича швидко ставав провідним актором батьківської трупи.
«Вистава “Сонце руїни” була знов театральним празником як для публіки, так і для дружини [театру]. Всі грали con amore [з любов’ю]. Курбас горів. У третій дії в двобою з Василем Коссаком так перейнявся, що я з острахом глядів на це з-за куліси. Після третьої дії Курбас кинувся мені на шию і спазматично плакав, зовсім не відчуваючи, що в часі двобою відірвав собі майже цілу пушку у великім пальці.
Знаменита була Осиповичева в ролі Дорошенкової мами. А грала з таким переконанням, з такою силою внутрішнього переживання, що були моменти, які мене, старого театральника, прошивали морозом.
Пречудова і як усе солодка була К. Рубчакова. Тукальським був придністрянець Дорошенко актор непересічної міри від природи, вивінуваний [наділений] прекрасними сценічними умовами. Його пророкування перед сконом мало якусь страшну силу похоронного дзвону і падало, як важке каміння на душу слухачів.
Карликом Лучкою був Юрчак, Марка Проклятого грали Майхер і Білоголовка (напереміну). Чотири дії в кімнаті чигиринської палати грав театр при нових кулісах сірого полотна, лише задня стіна була мальована» – Чарнецький С. «Моя мандрівка з Мельпоменою».
Саме у другій постановці «Сонце Руїни» наприкінці 2-ї дії вперше була виконана пісня «Ой у лузі червона калина похилилася», що невдовзі стала гімном Українських січових стрільців. Цією піснею супроводжується кульмінаційний момент вистави, коли військо під проводом Дорошенка-Курбаса вирушає у похід.
«Гра артистів на закінченє другого акту, коли старшина і військо козацьке захоплене промовою владики Тукальского і Дорошенка, вирушає при звуках музики і пісні у похід, робила таке сильне вражінє, так поривала і підносила національного духа, що на салї, виповненій публикою по береги, запанувала якась поважна, святочна тишина, а зібраних проходила дрож зворушеня і блестіли сльози на очах» – з рецензії О. Весоловського.
Енергійна «Червона калина» була написана Степаном Чарнецьким на основі народної пісні спеціально для власної постановки: «У “Сонці руїни»” ніхто тої пісні не знайде (в V дії співає Прися: “Чи я в лузі не калина була?”), та що Львів тої пісні не чув в театрі на згаданій драмі, бо там при кінці II дії співано “Гей не дивуйтесь” як і автор бажає. Аж в два роки пізніше, коли я за згодою автора приноровив до сцени та обновив виставу “Сонця руїни”, заступив я пісню “Гей не дивуйтесь” “Червоною калиною”. Мельодія тої пісні є моя. Згармонізував її тодішний капельник п. Михайло Коссак, розложив її на дуті дерев’яні й бляхові інструменти. “Сонце руїни” грали ми лише в Самборі, Дрогобичі, Стрию, Станиславові, Чернівцях і Чорткові» – С. Чарнецький.
«Сонце Руїни» у постановці Степана Чарнецького вважалася безперечним успіхом театру, і тому саме вона була обрана для урочистостей з нагоди 50-літнього ювілею «Руської бесіди», що були влаштовані у Стрию 29 березня 1914 року.
Саме у Стрию пісню з вистави «Ой, у лузі червона калина» вперше почув чотар (командир взводу) українських січових стрільців Григорій Трух. Він додав до першого куплету ще три та навчив пісні бійців свого підрозділу.
Так «Червона калина» зазвучала спершу у Стрию, далі – по всій Галичині. Скоро вона стала гімном Січових стрільців, а невдовзі її заспівала вся Україна.
