п’єса Вільяма Сомерсета Моема та Джона Колтона на 4 дії, 6 картин
Переклад та композиція додаткових текстів Майка Йогансена
Режисерська робота присвячується М. Аргутинській
Прем’єра 23 листопада 1926 року
Постановка Валерія Інкіжинова
Оформлення й строї Вадима Меллера
Музика та звукові ефекти Пилипа Козицького
Танки в 1 дії — танок Седі і Бейтса, в інтермедії 4 вояк, 4 жінок та нареченої — поставив Євген Вігільов. Танок Шамана та загальні танки в постановці Валерія Інкіжинова
Режлаборанти — Ганна Бегічева і Володимир Скляренко
Диригент — Богдан Крижанівський
Спектакль веде Олександр Савицький
Машиніст сцени С. Чаплигін
Світло — Ф. Поздняков
Бутафорія — П. Крамич
Завідувач костюмерною — К. Коленко
Дійові особи:
Пастор Девідсон — Іван Мар’яненко
Міссіс Девідсон (його дружина) — Ганна Бабіївна, Євгенія Петрова, Антоніна Смерека
Седі Томпсон — Наталя Ужвій
Джо Горн (господар гостиниці) — Мар’ян Крушельницький, Сергій Карпенко
Амсена (дружина Горна) — Наталія Пилипенко, Лідія Криницька
Доктор МакФел — Данило Антонович, Микола Савченко
Міссіс МакФел (його дружина) — Олімпія Добровольська, Леся Даценко
Грігс, матрос — Митрофан Кононенко, Олександр Романенко
Ходжсон, матрос — Микола Назарчук, Микола Іванів
О’Гара, боцман — Лесь Сердюк
Бейс, квартирмейстер — Борис Балабан, Микола Іванів
Донька Горна — Ольга Пігулович, Ганна Лор
Моараго, слуга-тубілець — Семен Свашенко, Володимир Стукаченко
Слуги-тубільці: Борис Дробинський, Михайло Жаданівський, Возіян, Іван Гавришко, Ярослава Косаківна, Кузьменко, Леся Даценко
Інтермедія:
Шаман — Іван Гавришко
Наречена — Ганна Лор
Вояки — Борис Дробинський, Володимир Стукаченко, Олександр Романенко, Семен Свашенко
Жінки — Пігулович, Ганна Лор, Леся Даценко, Кузьменко, Ярослава Косаківна
Музики — Григорій Козаченко, Сергій Ходкевич, Михайло Жаданівський, Лесь Подорожний
Мошкари — Станіславська, Пігулович, Андрій Шутенко, Возіян, І. Білашенко
Тубільці — Ярослава Косаківна, Василь Стеценко, Микола Іванів, Восточний, Андрій Шутенко, Олександр Романенко
В основі вистави «Седі» — п’єса Джона Колтона та Клеменса Рендольфа «Злива» (1922) за мотивами однойменного оповідання Вільяма Сомерсета Моема (1921). За сюжетом корабель, що мандрує в Апіа, зупиняється в Паго-Паго — центрі американського Самоа. Через епідемію холери судно не може вирушати далі, поки не буде впевненості, що ніхто з членів екіпажу не захворів. Пасажири сходять на берег. Серед них і головні герої — доктор МакФел із дружиною, місіонер пастор Девідсон із дружиною та повія Седі. Пастор вважає своїм обов’язком навернути Седі на шлях благочестя, а коли йому не вдається, намагається відправити розпусницю в США, адже їй не місце серед колонізаторів. Седі розуміє, що її повернення на батьківщину закінчиться ув’язненням. Фінал вистави драматичний: пастор Девідсон вкорочує собі віку, адже сам закохався і звабив Седі.
У перший харківський сезон «Березоля» Лесь Курбас запрошує до співпраці учня Всеволода Мейєрхольда, режисера Валерія Інкіжинова. Цей прецедент роботи зі стороннім режисером залишиться єдиним у практиці театру. На думку мовознавця Юрія Шевельова, сучасника подій, появу Інкіжинова в «Березолі» можна пояснити не лише розширенням професійного досвіду трупи, а й жестом у бік місцевої публіки, для якої Мейєрхольдова театральна школа була дуже авторитетною.
Центральний конфлікт у виставі розгортався між життєвими силами природи та мертвою мораллю — саме тому життя тубільців Паго-Паго було посилене дивертисментними та інтермедійними епізодами. За словами режисера, для цензури було зроблено роз’яснення, що вистава має антирелігійний та антибуржуазний пафос. Загалом же «Седі» мала привабити глядача, який віддавав перевагу псевдоєвропейському репертуару другосортної драматургії.
У центрі уваги критики опинилися передусім акторські роботи, що демонстрували психологічний поступ театру. Тим не менш, Юрій Смолич, дописувач «Нового мистецтва», закидав виставі стильову неузгодженість: одні виконавці грали у звичній для них гротесковій манері, інші намагалися створити реалістичні образи. Всі рецензенти звертали увагу на філігранну роботу зі світлом, простором і звуковою партитурою, що ніби коментувала сюжет. Невпинна злива створювала особливу атмосферу й підсилювала емоційну напругу окремих сцен.
