за п’єсою Івана Карпенка-Карого
Прем’єра — 3 лютого 1927 року
Режисер — Фавст Лопатинський
Художники — Майя Симашкевич, Валентин Шкляєв (Шкляїв)
Композитор — Пилип Козицький
Диригент — Богдан Крижанівський
Потоцький — Іван Мар’яненко
Шмигельський — Степан Шагайда
Жезніцький — Лесь Подорожний
Яворський — Мар’ян Крушельницький
Качинська — Ганна Бабіївна
Кася — Зінаїда Пігулович
Ротмістр — Демид Бабенко
Сава Чалий — Лесь Сердюк
Зося — Надія Титаренко, Олімпія Добровольська
Джура Сави — Микола Іванів
Баба — Клавдія Пілінська
Пажі: Ярослава Косаківна, Ганна Лор
Поляки-козаки: Демид Бабенко, Микола Іванів, Григорій Козаченко, Гнат Ходкевич
Шляхтянки: Лідія Криницька, Ганна Лор, Євгенія Петрова, Клавдія Пілінська, Ірина Стешенко
Шляхтичі: Іван Гавришко, Микола Іванів, Михайло Жаданівський, Петро Масоха, Микола Назарчук, Микола Савченко, Кузьма Діхтяренко
Гнат Голий — Данило Антонович
Гайдамака — Кузьма Діхтяренко
Медвідь — Олександр Романенко
Кравчина — Борис Дробинський
Горицвіт — Семен Свашенко
Кульбаба — Василь Стеценко
Знахар — Гнат Ходкевич, Сергій Карпенко
Селянки: Наталія Пилипенко, Євгенія Петрова, Антоніна Смерека, Л. Станіславська, Ірина Стешенко
Прем’єра вистави «Сава Чалий» за п’єсою Івана Карпенка-Карого на сцені театру «Березіль» відбулася 3 лютого 1927 року.
«Сава Чалий» у репертуарі театру з’явився невипадково. У творчості режисера Фавста Лопатинського було помітно інтерес до історичних реалій України. У 1926 році він ставить «Козака Голоту» в Державному театрі для дітей та юнацтва. Театрознавиця Наталя Єрмакова, аналізуючи творчий шлях Лопатинського, підкреслювала, що в цей період він активно зосереджується на матеріалі української історії: «Принаймні подальші події творчого життя Ф. Лопатинського дають приклади відчутної корекції руху, при тому що тематично всі його роботи сягатимуть минувшини, політичної історії України. Саме боротьба за незалежність стає головним об’єктом його мистецьких змагань».
Сам Лопатинський, аналізуючи роботу українських митців попередньої генерації, найяскравішими представниками якої були корифеї (Микола Садовський, Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий та інші), писав, що в дореволюційний час в «атмосфері держимордської, русифікаторської системи управління царського уряду» одним із напрямків їхньої роботи було «пробудження національної свідомості зненаціоналізованих мас». Таку мету перед собою ставив і він сам.
«Сава Чалий» — одна з найкращих історичних драм Карпенка-Карого. Історія про щирого патріота, який вирішив «побачити мир» в очах ворога українців, польського гетьмана Потоцького, закінчувалась його душевними муками і фізичною смертю.
Маючи незначні зауваження до тексту, Лопатинський ставить цю п’єсу в театрі майже без змін. Він пише: «Карпенко як великий драматург свого часу зумів декількома промовистими, чіткими мазками змалювати яскраві сценічні постаті. Кожен персонаж п’єси — жива, повнокровна з м’ясом та кістками “рубенсівська”, коли можна так сказати, — фігура. Кожна роль — надзвичайний матеріал для розгортання акторської гри».
Театральні критики і рецензенти наголошували на потужній акторській роботі. Про Івана Мар’яненка в ролі польського гетьмана Потоцького К. Студинський писав, що «ролю такого бутного пана воєводи ледве чи зумів би заграти краще польський артист». Про Данила Антоновича в ролі Гната Голого (антагоніста Сави Чалого, який не зраджує своїй справі і продовжує відстоювати права і свободи українців) Юрій Смолич писав як про дужу постать, що привернула на свій бік симпатії глядачів. Особливо критики виділяли центральну роль Сави Чалого у виконанні Олександра Сердюка. «Сава, — зазначав Студинський, — з усіма поривами, хитаннями, сумнівами, зневірою, болем душі і тривогою ледве чи найшов би ліпшого актора, як цей…». На думку Смолича,Лопатинськийу цій виставі давав вирок Саві, засуджуючи його вчинки, але потужність мук совісті, яскраво переданих актором, тільки підкреслювала режисерову нехіть до чорно-білих персонажів. Засуджуючи героя, він,однак, не робив із нього абсолютне зло. Подібне завдання він ставив і перед іншими акторами: «…режисура, — писав Лопатинський, — старалася уникнути всякого “очортячення” персонажів у “Саві Чалому”».
Керівник театру Лесь Курбас, вимогливий і до себе, й до своїх колег, прохолодно поставився до вистави улюбленого учня й у день прем’єри писав у щоденнику про численні вади постановки, — але виділяв акторські роботи Олександра Сердюка й Надії Титаренко, бо вони як актори «виключно виросли». Перед прем’єрою Курбас і сам попрацював над виставою. Дослідник творчості Івана Мар’яненка П. Тернюк зазначав, що протягом доби й ночі «пекельної репетиції» режисер зумів підняти творчий дух виконавців.
Сам Мар’яненко згадував, що у виставі Лопатинського «всі ми не застигали на місці, а шукали нових засобів акторської виразності, нових шляхів донесення до глядачів класичного твору».
Над виставою працювали композитор Пилип Козицький та художники Майя Симашкевич і Валентин Шкляєв. Наталя Єрмакова зазначала, що в процесі створення візуального образу «Сави Чалого» художники виявили обізнаність у архітектурній специфіці доби, особливостях тодішніх інтер’єрів. Театрознавець Петро Рулін писав: «найцікавіше подано залю у палаці Потоцького, що бляшаним тлом та яскравим освітленням своїм дає враження блискучих розкошів панського життя; ще цікавіше зроблено кімнату в домі Сави, де грубезний сволок, розмальована груба та шостикутні двері прегарно віддають основні історичні ознаки зовнішнього побуту козацької верхівки».
Незважаючи на Курбасову критику, вистава Фавста Лопатинського стала окрасою березільської сцени — і водночас останньою його роботою в цьому театрі. Саме тоді Лопатинський остаточно вирішує поєднати своє майбутнє з кінематографом. «А між тим, саме цей сценічний твір Ф. Лопатинського — одного із найяскравіших представників березільської школи — переконує в серйозності спроб переосмислити “радикальний досвід”, оновити погляд на історію України, — пише Наталя Єрмакова. — Врешті, Ф. Лопатинський назавжди полишає “Березіль”, ставлячи “Савою Чалим” надто жирну крапку в історії цього видатного мистецького колективу».
