Прем’єра 8 січня 1919 року
Режисер – Лесь Курбас
Художник – Анатоль Петрицький
Паламар — Лев П’ясецький
Янголи — Галина Прохоренко, Олена Рокитянська
Пастухи — Фавст Лопатинський, Володимир Калин
Ірод — Іван Юхименко
Три царі — Валерій Васильєв, Володимир Леонтович, Йона Шевченко
Сатана — Марко Терещенко
Смерть — Борис Васильєв
Рахіль — Поліна Самійленко, Рита Нещадименко
Воїни — Непитайло, Крок, Небіля
Дід — Лесь Юрський
Баба — Антоніна Смерека
Москаль — Павло Долина
Дар’я Іванівна — Ольга Городинська
Циган — Фавст Лопатинський
Циганка — Ганна Ігрець
Венгерець — Володимир Калин, Володимир Леонтович
Венгерка — Громова
Поляк — Йона Шевченко
Полька — Рита Нещадименко
Запорожець — Василь Василько
Шинкарка — Ант. Дорошенкова
Жид — Лев П’ясецький
Жидівка — Лаврінова
Ксьондз — Володимир Калин
Клим — Степан Бондарчук
Климова жінка — Софія Мануйлович
Школяр — Олена Рокитянська
Савочка — Валерій Васильєв
«Український вертеп, — писав Лесь Курбас, — є надзвичайно цікава сторінка з історії нашої драми і театру. Його створив сам народ за відомим біблейським сюжетом. Скільки народного гумору! Все це маємо відтворити як яскраву картину нашого минулого. Ми маємо добре розглянути все, що ховає в собі цей твір, який вийшов із самих народних мас і є виявленням його душі».
Вистава «Різдвяний вертеп» з’явилася на сцені Молодого театру у 1919 році. Курбас хотів створити сучасну вертепну драму. Для цього у пресі навіть було оголошено конкурс на створення тексту, «в котрім в світлі гумору, сатири і поезії відбилось би сучасне політичне і культурне життя», — проте ця ініціатива не мала успіху, і «Березіль» зробив власну постановку на основі класичного тексту Сокиринського вертепу, незадовго до того виданого Олександром Кисілем.
До роботи над сучасною частиною тексту вистави все ж таки запросили письменника-сатирика Якова Отруту, якому поставили завдання написати сатиричні й дошкульні вірші про гетьмана Скоропадського, але ця частина інтермедії так і не ввійшла до остаточної версії. Учасник спектаклю актор Василь Василько згадував, що репетиції цієї частини велися таємно. «Всім було категорично заборонено, — казав він, — розповідати про цю роботу, яка мала бути нашим протестом проти окупації України». Курбасові було важливо піднімати у виставах актуальні для суспільства питання, але, напевно, враховуючи швидкоплинність політичних обставин, у «Різдвяному вертепі» він вирішив зробити інші акценти.
Художник вистави Анатоль Петрицький створив на сцені двоповерховий вертепний будиночок у людський зріст. На верхньому поверсі відбувалися події, пов’язані з народженням Ісуса Христа, на нижньому — інтермедії. На двох широких полотнищах, які виконували функцію сценічних порталів, художник намалював червоні силуети двох козаків Мамаїв у стилі українського народного примітиву. Учасники вистави згадували, що вертеп був обклеєний кольоровим папером і срібною та золотою фольгою (так колись свої вертепи прикрашали й справжні вертепники), а одяг деяких героїв було зроблено з пофарбованої марлі й кольорового паперу. Попри скрутний час і фінансові проблеми, візуальний бік вистави був на висоті.
Курбас ставив перед виконавцями цікаві, але непрості завдання: «Актори мають заграти ляльок. Діяти, вірніше, рухатись, як ляльки. Міфічні персонажі, які діятимуть на горішній площадці, розмовляти мають як ляльки — механічно. А ті, хто гратимуть реальних персонажів на нижній площадці, розмовлятимуть як звичайні люди». Таке завдання, яке мало на меті підвищити майстерність акторів, розвинути їхні сценічні можливості, урізноманітнити засоби виразності, молодотеатрівцям давалося нелегко і навіть призвело до внутрішнього конфлікту, який підігрівався кількома іншими чинниками. Дехто щиро не розумів доцільності цих експериментів, дехто хотів підірвати авторитет Курбаса. Зрештою він навіть склав із себе обов’язки головного режисера й голови товариства, але через місяць конфлікт було залагоджено.
Український вертеп ніколи не був архаїчним дійством: якщо перша, біблійна дія справді мала свої канонічні правила, то в другій земні герої вже говорили на теми, які хвилювали глядачів, а Ірода з першої частини могли порівнювати з якимось тогочасним можновладцем. Напевно, саме актуальність і живість вертепної традиції цікавили Курбаса, який хотів актуалізувати український народний театр для міського глядача ХХ століття і в яскравій театральній формі поговорити з ним на злободенні теми.
Учасники вистави згадували, що основний акцент у «Різдвяному вертепі» робився на інтермедії, де можна було дати героям більше свободи слова. Втім, у першій частині актору М. Терещенку, який грав Сатану, теж дозволили імпровізувати й висловлюватись на «злобу дня». Інші актори йому дуже заздрили, бо, певно, саме його дотепні вислови викликали бурхливу реакцію глядачів.
Проте сучасники згадували, що в цій виставі на перший план виходила Рита Нещадименко, яка грала трагічну роль Рахілі. Рахіль втратила свою дитину через наказ царя Ірода вбивати всіх немовлят у місті. Сцена «Плач Рахілі» викликала у глядачів сильне співпереживання. «Там, хоч і в ляльковому плані, Рита Нещадименко в ролі Рахілі досягла високої, справді потрясаючої трагедійності, перевершуючи своєю грою всіх учасників», — зауважував актор П. Коваленко.
Яскраві образи створили й інші актори — зокрема Іван Юхименко в ролі Ірода, Борис Васильєв у ролі Смерті, Василь Василько в ролі Запорожця та ін.
У виставі «Різдвяний вертеп» Курбас продовжив свою лінію вдосконалення акторської техніки молодотеатрівців через опанування різних жанрів і стилів сценічної творчості. Він писав: «Коли є вправи на володіння своїми нервами, то можуть бути і вправи на усвідомлення механіки людських рухів». Курбас називав виставу експериментом, але цей експеримент став іще однією перлиною в скарбниці Молодого театру. Актор Йона Шевченко, який грав одного з трьох царів, розмірковуючи про такі спектаклі Курбаса, як «Горе брехунові» і «Різдвяний вертеп» у часопису «Барикади театру», писав: «в “Молод. Театрі” вперше з’являється розуміння справжньої суті, дійсної природи театру, розуміння театру як гри…».
