за оповіданням Юхима Зозулі
Прем’єра 7 листопада 1923 року
Режисер — Фавст Лопатинський
Режисерка-лаборантка — Зінаїда Пігулович
Художники — Вадим Меллер та Валентин Шкляєв (Шкляїв)
Епізод І:
Робітник — Микита Ільченко
Капіталіст — Олександр Івашутич
Епізод ІІ:
Стара панна — Марія Недогарко
Ветеринар — М. Деркач
Жебрачка — В. Омельченко
Епізод ІІІ:
Чоловік — Павло Артикула
Жінка — Любов Лючік
Приятель дому — Лесь Подорожний
Епізод ІV:
Педагог — Семен Власенко
Хлопчик — М. Ковалівська
Епізод V:
Депутат — А. Джудді
Епізод VІ:
Інтелігент — Лесь Подорожний
Епізод VІІ:
Капіталіст — Олександр Івашутич
Учений — Семен Власенко
Робітник — Микита Ільченко
Епізод VІІІ:
Піп — Леонід Шудебіль
Баба — Лідія Криницька
Епізод ІХ:
Банкір — Олександр Івашутич
Шансонетка — О. Олінська
Читач — Олексій Швачко
Предсідатель – Олексій Швачко
Члени Колегії делікатності:
1-й — Лесь Подорожний
2-й — В. Тамань
3-й — М. Недогарко
4-й — Леонід Шудебіль
5-й — М. Деркач
6-й — Павло Артикула
Прохач № 12345 — Любов Лючік
№ 12346 — Микита Ільченко
№ 12347 — А. Джудді
Жінка — Лідія Криницька
Капітал — Леонід Шудебіль
Вояка: 1-й — Микита Ільченко
2-й — Семен Власенко
Нові: Лесь Подорожний, Олксандр Івашутич, І. Поліщук, Косяк, Сукач
Двуголовий — Леонід Шудебіль
Орел-агітатори — Семен Власенко
Тризуб — Микита Ільченко
Члени Колегії вищої рішучості:
1-й — Леонід Шудебіль
2-й — М. Деркач
3-й — О. Подорожний
4-й — О. Івашутич
Бос — А. Джудді
Жінка Боса — О. Троцюк
Син Боса — В. Тихонович
Меньшевик — С. Власенко
Паразит — Г. Мудра
Хворий — О. Фостяк
Польот — Деркач М., Лопатинський Ф.
Маса:
П. Артикула, О. Бренайзен, С. Власенко, Г. Гронська, Гребенюк, М. Деркач, А. Джудді, М. Ільченко, О. Івашутич, М. Ілющенко, М. Ковалевська, М. Кохно, М. Коханівська, Косяк, Л. Кривінська, Л. Криницька, Л. Лючик, Г. Мудра, М. Недогарко, Науменко, В. Омельченко, О. Подорожний, Г. Протевень, І. Поліщук, В. Тамань, В. Тихонович, О. Троцюк, М. Склярова, В. Струтинська, Сукач, Л. Хованова, В. Чорна, Лесь Швачко, Л. Шудебіль, Щербак, О. Фостяк
Вистава «Нові йдуть», поставлена на сцені 2-ої майстерні «Березіль» режисером Фавстом Лопатинським у 1923 році, стала першою і останньою виставою цієї майстерні. У 1924 році Курбас реорганізував МОБ, з’єднавши першу, другу й четверту майстерні в одну. Всі наступні вистави з’являлися під егідою Театральної майстерні № 4.
Текст п’єси до вистави «Нові йдуть» було створено на основі оповідання-антиутопії письменника Юхима Зозулі «Оповідання про Аку та людство» (1919). За сюжетом твору представники влади (Колегія Вищої Рішучості) ініціюють перевірку населення на право на життя. Люди, які її не проходять, потрапляють у категорію мотлоху і мають зникнути протягом доби. Важко сказати, що в цьому сатиричному, але страхітливому оповіданні жителі міста показані з позитивного боку, однак у ньому червоною ниткою проходить думка про недоторканність людського життя.
Лопатинський зробив у сценічній версії власні акценти й досить вільно повівся з літературною першоосновою. В самій назві «Нові йдуть» відкривалася суть постановки: на зміну старому ладу й віджилому суспільству людей, які, за словами Лопатинського, «дебатують над душею кицьок, а до справжнього горя по коров’ячому байдужі», приходять нові. «На трупах старого виростає нове життя», — категорично констатує Лопатинський. Актор Йосип Гірняк описував сюжетний хід подій так: «боротьба революціонерів з поліцією, яка, звичайно, переслідує їх, як злочинців і шпигунів». У протистоянні революціонерів і поліції революціонери перемагають — і тепер «новим» відкритий шлях.
Лесю Курбасу вистава молодого режисера-початківця загалом сподобалася, але він зауважив і певні проблемні сторони, пов’язані з ідеологічними акцентами. «Сценарій дотепний у всіх відношеннях, ідеологічний бік викликає чи, вірніше, може викликати деякі непорозуміння. Очевидно, треба справити», — писав він.
Дебютна режисерська робота Лопатинського справляла враження яскравого видовища. «Ця трафаретна агітка, — писав Гірняк, — послужила режисерові Лопатинському матеріалом для ексцентричного дійства, в якому була продемонстрована циркова еквілібристика як засіб виховання нового актора для театру майбутнього». Театрознавиця Наталя Єрмакова зазначала: «Одну із програмних для “Нові йдуть” ідею циркізації театру часто брали на озброєння митці авангардного мистецтва. В Україні її першим і найбільш послідовним адептом був саме Ф. Лопатинський…»
Режисер визначив жанр вистави як «грандіозна трюкова фільма на 3 дії, 4 картини з прологом». У своїй статті про майбутню виставу Лопатинський окреслив декілька важливих для нього пунктів, серед яких — агітувати, але не відкрито, звести роль актора до мінімуму і знищити психологізм, замінивши нудне переживання цікавим трюком. Позитивні відгуки Курбаса й критиків свідчать, що багато з його ідей успішно спрацювали. Рецензенти зауважували: «Дія тримається на декількох трюках не нових по суті, але нових у плані театру. Публіку заражають вони сміливістю, якої не звикли чекати від акторів».
Орієнтація Лопатинського на кіно теж не пройшла повз увагу. Б. Розенцвейг писав: «Перший акт витриманий у таких же тонах трюкової сатири, де в гуморі почувається заглиблена серйозність, де дано яскраву чаплініаду культури, яскраву, і місцями надзвичайно вдалу…».
Гірняк згадував, що актори на трапеціях літали над головами вражених глядачів. Одного разу ці польоти спровокували курйозний випадок. Якось на виставу прийшов колишній актор МХАТу, котрий настільки обурився побаченим, що, не досидівши до кінця, гучно вийшов з зали, демонстративно відкривши парасольку, щоб йому на голову випадково не впав хтось із акторів «Березолю». Цей майже перформанс був досить символічним у контексті вистави — як би сильно не обурювалося старше покоління, на зміну йому «Нові йдуть».
Ще до прем’єри Курбас у журналі «Барикади театру» так писав про свого улюбленого учня: «Режисер спектаклю Фавст Лопатинський. Запам’ятайте це ймення. Ви з ним зустрінетесь в театрі ще не раз. І завжди з радісно зацікавленою посмішкою».
