Комічна трагедія на 4 дії Миколи Куліша.
Прем’єра відбулася 31 березня 1928 р. у Харкові.
Режисер — Лесь Курбас.
Художник — Вадим Меллер.
Композитор — Юлій Мейтус.
Режисер-лаборант — Володимир Скляренко.
Дійові особи та виконавці:
Малахій Минович Стаканчик, листоноша з містечка Вчорашнього — Мар’ян Крушельницький
Стаканчиха Тарасівна, його дружина — Лідія Криницька
Любуня (Любина), їхня молодша дочка — Валентина Чистякова
Дочка Віруня — О. Станіславська
Кум, власник іконної крамниці — Йосип Гірняк, Володимир Блавацький, Даміан Козачковський
Перший сусід — Микола Савченко
Другий сусід — Андрій Макаренко
Перша сусідка — Ярослава Косаківна
Друга сусідка — Н. Горна
Оля, санітарка в харківській психіатричній лікарні — Леся (Ольга) Даценко
Трохим Іванович, санітар — Дмитро Мілютенко
Агапія, баба-прочанка — Ганна Бабіївна
Робітник — Митрофан Кононенко
Аполінара, власниця борделю — Наталя Пилипенко, Надія Титаренко
Матильдонька — Орися (Ірина) Стешенко
Інтелігент — Борис Балабан
Селянин — Кузьма Діхтяренко
Гість — Ростислав Івицький.
В епізодах — П. Уманець, О. Хвиля, Роман Черкашин.
Сусіди, робітники, пацієнти психіатричної лікарні, клієнти закладу мадам Аполінари — актори театру.
З п’єсою Миколи Куліша «Народний Малахій» колектив «Березоля» ознайомився влітку 1927 року під час відпочинку театру в Одесі. Саме тоді Лесь Курбас розпочинає роботу над виставою. Це перша спільна робота режисера і драматурга, яка відкриває поступ Миколи Куліша на березільському кону.
Письменник і вчений Віктор Петров стверджує: «Куліш як драматург — це зоряний патос нового українського театру. П’єси Куліша (“97”, “Народній Малахій”, “Мина Мазайло”, “Патетична соната”) визначають вершковий досяг української драматургії за останні десятиліття. Чим був в галузі театру “Березіль”, створений Лесем Курбасом, тим у галузі драматургії був Микола Куліш. В особі Куліша “Березіль” знайшов свого драматурга, і Куліш в “Березолі” свій театр. Курбас і Куліш сполучалися, щоб визначити шляхи модерного українського театрального мистецтва».
У чотирьох діях вистави перед глядачем проходила химерна історія новітнього Дон Кіхота — Малахія Миновича Стаканчика. Колишній листоноша з містечка Вчорашнього пересидів революцію, замурувавшись у коморі, читаючи книжки, що трапилися під руку. У цьому хаотичному читанні акафіст пішов усуміш із «Анти-Дюрінгом», а радянські гасла переплелися з євангельськими заповідями. Малахій фанатично проймається ідеями соціалізму, але бачить, що люди, які живуть уже в новому суспільстві, своїми моральними принципами міцно залишаються у старому.
Малахій тікає з дому, кидає згорьовану дружину, трьох дочок, «дрібнобуржуазного» кума і все своє колишнє життя у глухому закутку Вчорашнього і їде до Харкова — тодішньої української столиці. Протиріччя між мрією про «голубий» соціалізм і суворою реальністю герой здатний розв’язати єдиним шляхом: негайно видати декрет про реформу людини, й тоді оновлена «голуба» людина зможе будувати соціалізм. Отже, першочергове завдання — переконати уряд у необхідності реформи!
Дорогою до Раднаркому Малахій агітує на вулицях Харкова. Хазяйка підпільного борделю тут вишукує нових клієнтів, а зі старої Агапії, яка у всіх питає дороги на Єрусалим, перехожі просто знущаються. Усе це ще більше переконує Малахія в необхідності негайної реформи людини. Втім, у Раднаркомі реформаторові не вдається навіть проминути чергового; до вимоги негайно зібрати уряд охорона ставиться скептично і доправляє його до психіатричної лікарні. Але Малахій і на Сабуровій дачі продовжує агітувати й переконує санітарку Олю, яку покинув коханий, що після його реформи той обов’язково повернеться. Скориставшись Олиною замріяністю, Малахій тікає, знову опиняється на центральних вулицях Харкова, а перегодом — у підпільному борделі мадам Аполінари. Саме у цьому закладі одночасно з ним опиняються і звільнена з психлікарні санітарка Оля, і старенька прочанка Агапія, і молодша дочка Малахія Любина, яка вирушила на пошуки батька-втікача. Не впізнана батьком, котрий під впливом своїх утопічних ідей втрачає зв’язок із реальністю, Любина вішається, а Малахій, який фанатично стремить «у голубу даль», награє на дудці якоїсь гугнявої мелодії. Так реформатор, охочий покращити долю всього людства, мимохідь руйнує долі своїх близьких. На олтар високої «голубої» мети Малахій кидає все — родину, любов дочки, кумову дружбу й Олині сподівання. «Хворою мрією потомленого людства» назвав соціалізм Микола Куліш вустами героя іншої своєї п’єси. Ідеї не мають бути важливішими, вищими за людей — твердять глядачеві драматург і театр.
Після прем’єри «Народного Малахія» на березільській сцені навколо вистави розгорнулися запеклі суперечки. Режисер засобами свого театру розкривав у п’єсі Куліша прихований, невідомий досі сенс. Ще ніколи в пресі так не хвалили Курбаса і «Березіль» і ніколи ще так різко не заперечували Куліша. Чи варто українському театрові займатися психопатологією?! Хто такий Малахій — божевільний чи пророк? А може, це світ навколо маленької людини перетворився на бордель і божевільню?!
Серед беззаперечних удач вистави були яскраві акторські роботи, передусім чільний герой Малахій, напівбожевільний український Дон Кіхот у блискучому виконанні Мар’яна Крушельницького. Лесь Танюк, який знав про особливості ролі Малахія з перших рук, писав: «Крушельницький застосовує прийом, який ми умовно назвемо перевтіленням в партнера. Його Малахій шукає до кожного “індивідуальний підхід”. Перше ніж заговорити до когось, Крушельницький-Малахій уважно вдивлявся в партнера, далі пробував наслідувати його мову, жест і врешті-решт починав скидатися сам на того, кого він агітує…» Загалом Крушельницький зробив роль Малахія трагедійною, і тільки ледь відчутний присмак іронії щоразу зводив її з трагедійних котурнів.
Саме в роботі над цією п’єсою у Курбаса остаточно сформувався метод експресивного реалізму — провідний творчий напрям «Березолю».
Художник Вадим Меллер дуже допоміг режисерові у вирішенні однієї з ключових сцен вистави — сну Малахія, в якому герой наочно бачить наслідки своєї омріяної реформи людини, перетворення звичайних людей на ангелоподібних істот. Із лопат, старого колеса, якихось механізмів та залізяк постала гігантська споруда три метри заввишки й чотири завширшки, фантастична машина для негайної переробки людини. Все це залізяччя гуло, клацало, шипіло й пропускало крізь свої конструктивістичні нутрощі героїв, аби на виході вони випурхували буквально й фігурально окриленими та «пореформованими». Запалювалися свічки, звучав урочистий хорал, у блакитному тумані на тросах пролітали блакитні ангели, що пройшли через машину. Проте машині змінити людську сутність не дано — саме тому голубі янголятка смішні й недолугі, а реформатор усього людства — маніяк-параноїк…
Сон Малахія завжди викликав бурхливі оплески глядачів, захоплених режисеровою майстерністю й винахідливістю художника.
Утім, восени 1928-го драматург і театр представили глядачеві «Народного Малахія» в другій редакції, оскільки на вимогу реперткому п’єсу було перероблено. Куліш дописав сцену на заводі. Саме її побачив київський глядач під час травневих гастролей театру. Наприкінці травня 1929 року відбувся диспут про постановку та п’єсу «Народний Малахій», на якому було дано високу оцінку березільським гастролям загалом і виставі зокрема. У обговоренні взяли участь і Микола Куліш, і Лесь Курбас.
«Негайність реформи людства — ось перша ознака малахіянства», — стверджує драматург. Цією виставою драматург і режисер прощалися зі своїми ілюзіями.
В сезоні 1929-30 рр. вистава «Народний Малахій» вийшла на харківський кін вже у третій редакції. Початковий задум драматурга був скалічений, проте режисер продовжував боротися за життя вистави, що була програмною для театру. Та після літніх гастролей «Березоля» у Херсоні та Дніпропетровську спектакль був знятий з репертуару з обвинуваченнями у буржуазно-націоналістичній, антирадянській тенденційності.
