Комедія на 4 дії Миколи Куліша.
Прем’єра відбулася 18 квітня 1929 р. у Харкові.
Режисер – Лесь Курбас.
Художник – Вадим Меллер.
Композитор – Юлій Мейтус.
Режисери-лаборанти – Кузьма Діхтяренко, Володимир Скляренко.
Дійові особи та виконавці:
Мина Маркович Мазайло – Йосип Гірняк, Сергій Карпенко.
Лина (Килина), дружина Мазайла – Наталя Пилипенко, Антоніна Смерека.
Рина (Мокрина), дочка Мазайла – Надія Титаренко, Орися (Ірина) Стешенко.
Мокій, син Мазайла – Лесь Сердюк, Олександр Хвиля.
Уля Розсоха (Розсохіна), подруга Рини – Леся (Ольга) Даценко, Валентина Чистякова.
Дядько Тарас Мазайло, брат Мини з Києва – Мар’ян Крушельницький, Федір Радчук.
Тьотя Мотя (Мотрона Росторгуєва), сестра Ліни з Курська – Наталя Ужвій, Наталя Пилипенко, Лесь Сердюк.
Баронова-Козіно, вчителька «правільних проізношеній» – Ганна Бабіївна, Клавдія Пілінська.
Комсомольці: Іван Тертика –Василь Стеценко, Гладков.
Микита Губа – Уманець, Андрій Шутенко.
Віктор Аренський – Роман Черкашин, Іван Гавришко.
Дід, запорожець – Борис Дробинський.
Дід, чумак – Лесь (Олександр) Подорожній.
Дід, селянин – Андрій Макаренко.
Член всесвіської комуни Ч. 31-51 – Михайло Жаданівський, Нікітін.
Комедію «Мина Мазайло» було видруковано в гумористично-сатиричному альманасі «Літературний ярмарок» (шосте число за 1929 рік). У тому ж 1929 році п’єса вийшла в Харкові окремою книжкою.
«Мина Мазайло» М. Куліша стає кульмінаційною вершиною 1929 року в «Березолі». Автор читає п’єсу майже одразу після прем’єри ревю «Алло, на хвилі 477», комедійна бравурність якого ніби задає тон театральному рокові, коли на кону «Березоля» панувала комічна стихя. «Неперевершений виконавець своїх творів, М. Куліш якнайкраще презентував березільцям кожну нову п’єсу, безсумнівно впливаючи на сприйняття текстів через ритм, темп, емоційне забарвлення власної мови. Актори «Березоля» визнавали залежність від інтонаційного ладу кулішівського читання, у той чи інший спосіб адаптуючи авторське звучання тексту до сценічного кону», твердить театрознавиця Наталя Єрмакова.
Прем’єра «Мини Мазайла» відбулася 18 квітня 1929 р. наприкінці сезону, менш як за два тижні до початку гастролей у Києві. Напередодні Л. Курбас публічно зауважив, що поспіх завадив випуску спектаклю у належному вигляді – 45 діб недостатньо для повноцінної роботи. Він сподівався розпочати наступний сезон вдосконаленим сценічним варіантом «Мини Мазайла». Почуття відповідальності перед цим автором поглиблювалося кожною новою зустріччю з його творами, спричинялося усвідомленням безпрецедентного значення М. Куліша для «Березоля». Навіть більше – Лесь Курбас був переконаний, що драматург є кращим на теренах Радянського Союзу. Сам Микола Куліш у той період наголошує, що дотримується «лінії розпеченого пера», своєю загостреною сатирою викорінюючи вади тогочасного суспільства.
Дія вистави відбувається на Холодній горі, де на той час селилися харківські міщани. Мина Маркович Мазайло, службовець з Донвугілля, за походженням українець, вирішив змінити своє «мужицьке» та «плебейське» прізвище на більш благозвучне та аристократичне. Саме у своєму прізвищі герой вбачає першопричину своїх життєвих та службових негараздів.
Поки Мина з дружиною й дочкою обмірковують, на якому з «благородних» прізвищ зупинитися – Тюльпанов? Де Розе?, син Мокій Мазайло, молодий хлопець, захоплений українізацією, також мріє про зміну прізвища. Тільки, на противагу всій сім’ї, Мокій сподівається на повернення до родинного прізвища загублкної приставки – Мазайло-Квач, от як називалися їхні предки – запорожці та чумаки.
Врешті-решт русифікована частина родини Мазайлів обирає зросійщений варіант прізвища – Мазєнін, з чим українізований Мокій категорично не погоджується. Щоб нейтралізувати спротив брата, хитра Рина приводить у дім свою подругу Улю Розсохіну. Дівчина має закохати юнака та відволікти від «національного питання» у одній, окремо взятій, родині. Але Уля сама закохується у Мокія та під його впливом українізується.
Родина розколюється на два табори, які не можуть дійти згоди. У дусі того часу, для розв’язання суперечки оголошується диспут. На допомогу Мокію приїздить дядько Тарас Мазайло з Києва, «що в нього кури по-українському говорять». А для підкріплення зросійщеного клану сім’ї до Харкова поспішає з Курська тьотя Мотя Розторгуєва, життєве кредо якої «Краще бути ізнасілованной, нєжелі украінізірованной».
Хоча Мокій привів на диспут своїх друзів-комсомольців, п’ятьма голосами проти чотирьох прізвище було змінено. І тут з того світу до оселі Мини – вже Мазєніна – приходять його предки-Мазайли – запорожці, чумаки, селяни. Предки ображені зрадою родинного прізвища. В газеті надрукована нова фамілія, Мина радіє аж до звістки про те, що він «звільняється з посади за систематичний і зловмисний опір українізації».
І автор, і режисер виступають як проти недолугої русифікації, так і проти примусової українізації, проти ідей, доведених до абсурду, які розколюють родину, роблять рідних людей ворогами. Як і у попередній спільній виставі «Народний Малахій», Курбас і Куліш стверджують, що ідеї не мають бути вищими за людей!
Театрознавець Петро Рулін стверджував: «Лесь Курбас, з властивим йому вмінням бачити поза конкретними образами ширші символи та соціяльні проєкції подав комедію Куліша, забстраґувавши її від певної соціяльної бази й ґенералізувавши таким чином її постаті».
Ще відвертіше про естетичне оновлення висловлювався Йона Шевченко: «Режисер майже завжди іде далі від автора п’єси. Так сталось і з “Миною Мазайло”: там де у автора натяк – у режисера повне слово; коли в автора побут – режисер бере автора, веде на гору й показує йому широкі обрії символічної романтики, соціяльного символу. Автор ніби бавиться словом і неекономно заливає ним усю сцену – режисер (через майстерне оброблення акторське) показує способи точної композиції. Побутову певною мірою п’єсу він подає, як романтичну комедію». І продовжує: «Настановлення на романтичне трактування п’єси призводить до того, що кожний з персонажів виростає на велетенську постать, хоч вона виросла з реальности, але являє вже такий великий ідейний зміст, що тут бачиш багато більше, ніж у “реальності”. В сатирі людина все-таки лишається людиною, карикатура – це тільки прибільшення неґативних рис; “Мина Мазайло” в березільській інтерпретації – це вже більше за карикатуру, вище за сатиру, – це виявлення сильно синтезованої потворности, – названо романтикою».
Варта особливої уваги ґенеза, яка пов’язує цю українську сатиричну комедію з Театром Мольєра, на що вказували Юрій Шевельов, Петро Рулін, Йона Шевченко, порівнюючи «Мину Мазайло» із моль’єрівським «Міщанином-шляхтичем». Для всіх згаданих дослідників «мольєріанське» означало послідовне укрупнення характеристичних особливостей героїв та конфлікту, виведення комедії на соціальний, філософський щабель.
Визнаючи, що це справа рук генія, однак не перемога, Юрій Шевельов (Шерех) зауважує суттєві позитивні зрушення на шляху «до театру акторських образів»: «На сцені рухалися маски, як у фарсах Мольєра. Курбас діяв тут не так через рух, бо й мас на сцені не було, хоч рух не був виключений з засобів вистави, – як через ґротеск акторських характерів-машкар. Гірняк – Мина, Крушельницький – дядько Тарас, Ужвій – тьотя Мотя, Титаренко – Уля, усі, навіть картонний Мокій – Сердюк, були доведені до досконалости, і все було підпорядковане єдиному задумові, а монолог Мини про прізвище Мазєнін був у всьому моєму театрально-глядацькому житті одним з найвищих акторських осягів. Багатство інтонацій і жестів, підпорядкування кожного руху характерові образу, – це було справді неперевершене. За всім виразно стояв Курбас, але все знайшло життя в особистості актора, і це було виявом справжньої співдружности режисера і актора в новому театрі»
Кожен більш-менш серйозний відгук містив похвалу акторам, подеколи зі згадкою про вирішальну роль постановника. Думки Леся Курбаса про успіхи та похибки вистави викладені у «Режисерських настановах до вистави «Мина Мазайло», засвідчуючи велику ретельність підходів. Так, приміром, було із зауваженнями Л.Сердюку та О. Даценко (Уля). Вже перша фраза тексту містить програмну установку на граничну довіру до кулішівського тексту. Йдеться про необхідність «збудувати образ в залежності від матеріалу», водночас «організовувати свій матеріал у внутрішньому тонусі». Уважний до всіх виконавців, Лесь Курбас із особливою ретельністю працював з Йосипом Гірняком над образом Мини, недаремно постать головного героя виросла у виставі «Березоля» до вражаючих масштабів. Якщо для формальних антиподів – тьоті Моті та дядька Тараса – режисер не шкодував яскравих сатиричних фарб, буфонадних прийомів, то Мина потребував гротеску, який підносив би постать пересічного «радслужбовця» до висот трагедії. «Ретельно добиралися й фіксувалися до найдрібніших деталей поведінка, манери, зовнішність, пластика й ритміка. Характерне звучання мови, широка гама переживань Мини, бодай і викликаних нікчемними, дріб’язковими причинами, надавали його образу глибини й об’ємності», – згадував березілець Роман Черкашин.
Весь квітень 1929 року «Мину Мазайла» грали з аншлагами. У травні «Березіль» гастролював у Києві, насолоджуючись виявами пристрасної любові, на яку була щедрою київська публіка. Разом з тим, під час відвідин своєї мистецької батьківщини театр зазнав стресу через дискусії з приводу «Народного Малахія», коли Лесь Курбас та Микола Куліш змушені були обстоювати право на мистецьку самостійність, право вільного творчого висловлювання. Обидва митці підтвердили єдність своїх позицій, попри спроби «розколоти» їхній дует. Але в цілому, на думку Н. Кузякіної, київська публіка виявилася прихильнішою до творів Куліша – Курбаса, а фахова критика — більш чуйною та професіональною. Схожим чином ситуація складалася на гастролях в Одесі.
Аналогічним чином складалася ситуація з «Миною Мазайлом» іі на гастролях у Тбілісі. Курбасові пощастило зберегти програмну виставу в репертуарі театру до 1931 року. Політика коренізації (українізації) різко згорталася. Повним ходом вже йшов процес СВУ (Союзу Визволення України). П’єса Миколи Куліша «Мина Мазайло» швидко зійшла зі сцен всіх провідних театрів України, включаючи «Березіль».
