оперета на 3 дії за В. Гілбертом — А. Салліваном
Прем’єра 13 квітня 1927 року
Постановка Валерія Інкіжинова та Леся Дубовика
Музика Богдана Крижанівського
Оформлення сцени та костюмів Вадима Меллера
Тексти Майка Йогансена та Остапа Вишні
Танки Надії Шуварської
Дійові особи:
Юм-Юм — Леся Даценко
Літі-Фу — Ірина Стешенко, Клавдія Пілінська
Піті-Сінг — Ганна Лор
Піп-Бо — Євгенія Петрова
Нанкі-Пу — Олександр Хвиля
Мікадо — Григорій Козаченко
Пу-Ба — Йосип Гірняк, Дмитро Мілютенко
Ко-Ко — Мар’ян Крушельницький, Андрій Макаренко
Піш-Туш — Дмитро Мілютенко, Олександр Францман
Кі-Кі — Михайло Жаданівський
Міністр краси й науки — Фарфель
Міністр здоров’я й моралі — Євген Бондаренко
Міністр війни — Олександр Яйло
Бонза — Наталія Пилипенко, О. Верещинська
Гвардія: офіцер — Микола Назарчук, солдат — Андрій Шутенко
Актор: 1-й — Євген Бондаренко, 2-й — Пономаренко, 3-й — Євгенія Петрова, Ганна Лор
Оркестр — Фарфель
Селянин — Гріньов
Осел — Павловський, Мільчо
Слуга — Микола Савченко
Гейші: Балабанова, Сідоренко, Валентина Бжеська, Ващенко, Тамара Жевченко, Ярослава Косаківна, Герасімова, Юлія Фоміна
Матроси: Пономаренко, Жевченко, Костюченко, Фарфель, Гріньов, Бондаренко, Сокіл, Павловський
Вистава «Мікадо» за мотивами оперети драматурга Вільяма Гілберта та композитора Артура Саллівана (український текст адаптував Остап Вишня) з’явилася на березільській сцені 13 квітня 1927 року й привернула увагу публіки та критиків екзотичністю сюжету і його святковим музичним втіленням. Автори «Мікадо», створеної 1885 року, надихнулися виставкою японської культури. У центрі сюжету — історія кохання принца Нанкі-Пу до гейші Юм-Юм. Через інтриги придворного почту принц змушений розлучитися з коханою: Лі-Ті-Фу, фаворитка імператора (Мікадо), намагається через обман одружитися з принцом, якого в разі відмови буде страчено. Тікаючи від хитрих витівок Лі-Ті-Фу, принц вступає до трупи мандрівних музик, а згодом освідчується гейші Юм-Юм, яка, на жаль, уже заручена зі своїм опікуном Ко-Ко. Заплутана ситуація розв’язується схоже до мольєрівських комедій, коли закохані домовляються і міняються місцями: Нанкі-Пу одружується з коханою Юм-Юм, Лі-Ті-Фу — з ошуканим Ко-ко, а все японське місто Тітіпу на чолі з імператором святкує обидва весілля. Загалом англійська оперета мала шалений успіх як серед лондонської публіки, так і серед європейських поціновувачів. Приміром, у Росії 1887 року над нею працювали студійці Алєксєєвського гуртка. У своїх творах Костянтин Станіславський згадував, що для ретельного вивчення традицій Японії молоді актори запросили японських акробатів із місцевого цирку.
З оригінального твору березільці запозичили тільки фабулу, оздобивши її сатиричними інтермедіями на сучасні злободенні теми. Вони висміювали авторитарну форму правління вигаданого японського міста Тітіпу, що перегукувалася з реаліями бюрократичного устрою тодішньої столиці України. Виставу за цим сценарієм поставив запрошений режисер — учень Всеволода Мейєрхольда Валерій Інкіжинов. Він здебільшого синтезував театральні традиції попередніх століть, мав оригінальний режисерський почерк, створював яскраві ексцентричні видовища.
Інкіжинов захоплювався мистецькими новаціями Леся Курбаса. Поєднуючи оперетковий матеріал із імпровізаційними прийомами комедії дель арте, він підхопив і розвинув тенденції, апробовані Курбасом, Лопатинським і Тягном у попередніх виставах. З цього приводу Наталя Єрмакова зауважує, що сатиричні інтермедії «створювалися не лише для актуалізації твору — феномен інтермедії свідчив про загальну увагу до формотворчих принципів комедії дель арте».
Окрім бажання створити непересічну опереткову виставу, Курбас та Інкіжинов хотіли випробувати специфічним музичним матеріалом вокальні здібності березільських акторів і продіагностувати глядацьке зацікавлення жанром оперети в Харкові. «Мікадо» по-новому розкрила виконавський потенціал багатьох березільців. Неординарні, ексцентричні образи створили Йосип Гірняк (Пу-Ба), Мар’ян Крушельницький (Ко-Ко), Лариса Титаренко (Юм-Юм), Валентина Чистякова (Лі-Ті-Фу), Олександр Сердюк (Мікадо), Дмитро Мілютенко (Піш-Туш) та інші.
Завдяки старанності всього колективу вистава вийшла феєричною й посіла одне з чільних місць серед опереткових постановок 1920-х років на кону українських театрів. Екзотична, витончена східна тематика «Мікадо» була особливо цікавою українській публіці. Глядачі зі щирим захопленням сприймали «дотепні й заразом витримані в потрібних для оперети тонах костюми, досить свіжий словесний матеріал, елементи пародії — все це примушувало забути порожній сюжет, усе це робило з “Мікадо” веселе й здорове видовище, від якого годі, звичайно, вимагати якоїсь ідеологічної зосередженості, але яке давало відпочинок у незаяложених мистецьких формах». Володимир Інкіжинов намагався поєднати елементи розважальної європейської оперети з промовистою символікою японського театру, а вистава вкотре засвідчила вміння березільських митців працювати в естетиці комедії дель арте.
