за п’єсою Ернста Толлера
Прем’єра 6 січня 1924 р.
Режисер — Фавст Лопатинський
Художник — Вадим Меллер
Помреж — О. Савицький
Рухома частина конструкції — інженер Костянтин Калінін
Деталі конструкції виконані в слюсарській майстерні «Березоля»
Пролог:
Лорд Канцлер — Василь Василько
Лорд Байрон — Амвросій Бучма, К. Еланський
Лорд А. — Йосип Гірняк
Лорд В. — Григорій Дрозд
Лорд С. — Кузьма Діхтяренко
Лорд Д. — Леонід Шудебіль
Лорд Е. — Володимир Стукаченко
Лорд F. — Дмитро Рева
Лорд G. — Павло Артикула
Робітники: Демид Бабенко, Степан Бондарчук, Семен Благий, Степан Гуменюк, Яків Гудзенко, М. Деркач, А. Джудді, Павло Долина, Микита Ільченко, Іван Мар’яненко, К. Музиченко, А. Тимошівський, Федір Радчук, А. Сердюк, Олександр Супрун, Ятченко
Вісники — Лесь Подорожній, Олексій Швачко
Окличник — Костянтин Блакитний, Амвросій Бучма
Дія І
Джіммі Коббет — А. Бучма, К. Еланський
Діти: П. Нятко, Т. Миргород, О. Добровольська, Г. Лор, С. Мануйлович
Жебрак — В. Василько
Нед-Луд — І. Мар’яненко
Джон Уайбль — П. Долина
Генрі Коббет — Й. Гірняк
Мати — А. Смерека, Г. Бабіївна
Уре, фабрикант — С. Каргальський
Тедді — О. Добровольська
Втілення боротьби — М. Деркач
Джіммі і Джона — О. Швачко
Дія ІІ
П’яниця І — Ф. Радчук
П’яниця ІІ — Л. Сердюк
Альберт — Д. Рева
Наставник — Г. Дрозд
Державний контрольор — С. Гуменюк
Жінки:
І пара — Г. Бабіївна, О. Стешенко
ІІ пара — П. Нятко, Е. Петрова
Дія ІІІ
Інженер – К. Дехтяренко
Маса:
Жінки: В. Антонівська, Г. Бабіївна, З. Вікторжевська, О. Добровольська, П. Карлаш, Наталія Карпенко, Ганна Лор, Софія Мануйлович, Теодора Миргород, Поліна Нятко, В. Панченко, Євгенія Петрова, Г. Пилипенко, Г. Пуха, Антоніна Смерека, О. Стешенко, Ольга. Струтинська, Ц. Труш, М. Харченко
Чоловіки: П. Артикула, Д. Бабенко, С. Благий, Я. Гудзенко, М. Деркач, А. Джудді, М. Дрозд, К. Дехтяренко, М. Ільченко, К. Музиченко, О. Подорожній, Д. Потапів, М. Петрашевич, Ф. Радчук, Д. Рева, Л. Сердюк, І. Скуратівський, В. Стукаченко, О. Супрун, А. Тимошівський, Ф. Тинда, О. Швачко, Ф. Ятченко
«Машиноборці» за п’єсою німецького драматурга Ернста Толлера у постановці Фавста Лопатинського з’явилися на сцені Мистецького Об’єднання «Березіль» одразу після епохальних вистав Леся Курбаса «Газ» і «Джіммі Гіґґінс», які здобули загальне визнання. Резонанс вистав був настільки сильним, що подальші роботи МОБу не уникнули порівнянь із цими постановками, а Курбасові учні прагнули вразити глядачів незгірше свого учителя. В одній з газет писали: «В “Газі” “Березіль” показав колективну творчість, у “Джіммі Гіґґінсі” — яскраву індивідуальну гру окремих акторів. “Руйнівники машин” показали, що в цьому художньому об’єднанні зріють і нові режисери. Тов. Лопатинський — один з них, який заслуговує великої уваги».
Проте разом із позитивними відгуками й авансами на майбутні успіхи критики не могли не бачити значних недоліків — і в умовному змаганні вчителя з учнем учитель залишався на недосяжній висоті. Інший дописувач, який називав вищезгадані вистави Курбаса «живими», у виставі Лопатинського цього життя не побачив. «“Машиноборці”, — писав він, — справляють враження чогось украй розумового, вкрай головного. “Кабінетність” роботи залишає глядача байдужим».
У п’єсі йдеться про стихійне повстання англійських робітників на фабриках, під час яких вони руйнували машини, боячись через автоматизацію виробництва втратити свої робочі місця. Дослідник творчості Івана Мар’яненка Петро Тернюк зазначав, що у виставі «Машиноборці» режисер одразу проголосив, що «найсильнішим ворогом режисера є автор, якого будь-якою ціною треба перемогти». Фавст Лопатинський досить вільно поводився з авторською першоосновою «Машиноборців» — так само, як і з твором Юхима Зозулі «Нові йдуть», за яким теж поставив виставу. У часопису «Барикади театру» він з ноткою доброго гумору звертався до критиків: «Рецензенти! При попередній моїй постановці (“Нові ідуть”) здорово дісталося бідному т. Зозулі, що мав нещастя попасти у мої руки. (Я б йому написав листа з вибаченням, та не знаю адреси). Тепер прохання: не лайте Толлера. Він дуже симпатична людина, а окрім того, у п’єсі його залишилося всього 10 %! Мене лайте! Тут усьому виною тільки я!».
Тогочасні критики поділили свої враження на дві частини: після першого акту — захоплення й довгі аплодисменти, від другого і після четвертого — втома і втрата інтересу до подій вистави. Лопатинський у силу молодості та браку досвіду так і не зміг, як зазначає театрознавиця Наталя Єрмакова, перевершити експресіоністичний шедевр Курбаса «Газ» і помітно йому поступився.
Тим не менше, вистава мала і свої сильні сторони. Оглядачі зауважили віртуозність у створенні масових сцен, гарно відпрацьовану чітку багатоголосу декламацію акторів та ефектну конструкцію з колесом, яке під час вистави оберталось, а у фіналі було зруйноване робітниками, які асоціювали його з ворожою «диявольською потворою».
Для швидкої зміни місць дії Лопатинський придумав ідею з величезним колесом і заслонами, які то відкривали, то закривали різні частини сцени. Щоб реалізувати цей масштабний задум, він долучив до роботи інженера Костянтина Калініна, який мав створити рухомі частини декорацій. На той момент Калінін працював завідувачем конструкторського бюро у Київському авіаційному заводі «Ремвоздух № 6», уже 1925 року створив свій перший літак і пізніше ввійшов в історію як авіаконструктор і пілот. Художником вистави, творцем багатоповерхових конструкцій і костюмів був Вадим Меллер.
Театральні рецензенти хвалили яскравий акторський ансамбль. Деякі критики по-новому відкрили для себе вже знаних артистів «Березолю» — Амвросія Бучму в ролі Джіммі Кобетта, ідейного ватажка робітників, який трагічно гинув у фіналі, та Івана Мар’яненка в ролі робітника Нед-Луда.
«Актори звучать якось оновлено, — писав поет і критик Яків Савченко. — Ті — і не ті… Кожний з них дивує і радує. Особливо Бучма і Мар’яненко — міцні моноліти». Критики хвалили, але не всі актори були в захваті від відкриття своїх нових граней. Мар’яненко в ролі Нед-Луда за завданням режисера мав ніби злитися з колесом і повільно сповзати по ньому майже вниз головою. Ця мізансцена не викликала ентузіазму в досвідченого актора, але він був готовий іти на експеримент, щоби випробувати нові прийоми. За допомогою Мар’яненка Лопатинський візуалізував ідею органічного злиття машини з актором, «рухомої частини мертвого з живим матеріалом». Він прагнув, щоб у виставі «машина, ставши у спілку з працівником театру, відтворила спільну динаміку».
Цікавий візуальний образ у «Машиноборцях» створив актор Василь Василько. Він згадував, що грав у виставі одразу дві ролі — Жебрака і Лорда. За завданням режисера він міг діяти на сцені лише у профіль і завдяки відповідній пластиці миттєво перевтілювався то в молодого безвусого чоловіка, то в старця з сивою бородою, в лахмітті й із милицею в руках.
Вистави МОБу, як завжди, викликали гарячі обговорення й нікого не лишали байдужими. Незважаючи на масу зауважень, «Машиноборці» стали помітним художнім явищем. «Естетично березільські “Машиноборці” виникли на перетині експресіонізму та конструктивізму і посіли чільне місце поміж найрадикальніших зразків українського авангарду», — писала Наталя Єрмакова. Поет, критик і палкий прихильник вистави Яків Савченко зазначав: «Ф. Лопатинський — режисер молодий. “Машиноборці” – другий його дебют. Але вже зараз можемо без вагань сказати — Лопатинський майстер».
