Автор Г. Мізюн
Режисер — О. Іщенко
Художник — О. Довгаль
Композитор — Б. Крижанівський
Прем’єра — 13 квітня 1934 р.
Актори:
Амвросій Бучма, Валентина Бжеська, Ганна Бабіївна, Л. Балабан, Наталія Ващенко, Герасімова, Тамара Жевченко, Іванова, Іванчук, Лідія Криницька, Ярослава Косаківна, Григорій Козаченко, Левенко, Селіма Лор, Дмитро Мілютенко, Міньчо, Дмитро Пономаренко, Михайло Покотило, Плужник, Рожинський, Рогов, Лесь Сердюк, Василь Стеценко, Наталія Ужвій, Юлія Фоміна, Валентина Чистякова
Сезон 1933–1934 року приніс «Березолю» трагічні потрясіння. Після усунення Леся Курбаса з посади театру довелося долати чимало проблем і труднощів. Питання репертуару стояло надзвичайно гостро: з «березільських вистав попередніх років у афіші було залишено тільки “Хазяїна”», а вибір сучасної драматургії доводилося здійснювати виважено і обережно. Кожна нова постановка мала доводити, що театр став на шлях виправлення й боротьби з «курбасівщиною» та формалізмом, а ідейний зміст драматургії мав відповідати нагальним потребам соціалістичного будівництва і радянського глядача. Цим настановам відповідала п’єса Григорія Мізюна «Криголам», присвячена темі колективізації. Анонсуючи нову постановку, кореспондент газети «Вісті» наголошував саме на цьому: «поставою “Криголам” увесь колектив “Березоля” повертається лицем до такої важливої ділянки соціалістичного будівництва, як нове колгоспне село».
Тема будівництва нового колгоспного села і боротьби з його противниками розкривалася на прикладі сімейних стосунків середняка Амвросія, що вступив до колгоспної артілі, і його дружини, куркулевої дочки Тетяни, ладної піти на все, щоб вирвати чоловіка з артілі. Старанному робітникові й активістові бракує сили, щоб чинити супротив власній дружині. Зрештою Амвросій пориває з нею і зі старим життям, щоби стати будівельником радянського колгоспу.
Втілювати на сцені п’єсу Г. Мізюна взявся молодий режисер-лаборант О. Іщенко, чиє ім’я доти фігурувало на афіші лиш раз — коли він разом із В. Чистяковою поставив «Товарища женщину». За браком матеріалів сьогодні важко відтворити особливості сценічного прочитання. Збережені фото з вистав дозволяють говорити про реалістично-побутовий характер постановки та сценічного оформлення. Газетні рецензії переважно наголошують на ідейному змісті п’єси та акторському виконанні. Можна припустити, що режисер, вочевидь, не відступав від тексту п’єси, намагаючись чітко і переконливо відтворити простими сценічними засобами її ідейний зміст.
Найбільшим акторським досягненням цієї вистави стала роль куркулихи Тетяни у виконанні Наталі Ужвій. Актриса створила яскравий зовнішній малюнок ролі. Її Тетяна поставала сильною і владною жінкою, здатною впливати на свого чоловіка хитрощами й удаваною покірністю, за потреби психологічно тиснути й маніпулювати. На тлі цілісного образу вольової жінки дещо програвав Амвросій у виконанні Василя Стеценка. Як наголошував Ю. Костюк, «завдання театру було подати образ колгоспника, що не хитається, що упевнений у правильності обраного ним шляху — шляху колгоспів». Рецензент вимагає від актора подавати Амвросія монолітним, однозначним, без нюансів і коливань — натомість актор наділив свого персонажа людськими повнокровними рисами, зробив людиною, котра сумнівається, чоловіком, якому доводиться робити непростий вибір між сім’єю і спільнотою, особистим і громадянським, — загострюючи драматизм дії й підсилюючи психологічний стан персонажа. «…тов. Стеценко весь час тримає Амвросія в рамці деякого надлому (це виявляється в поставі постаті, рухах, інтонації), і не тільки не виводить із цієї рамки дійову особу під кінець постави, а й у процесі дії не подає моментів намагання Амвросія її (рамку) розламати». Єдиним поясненням такого виконання для Ю. Костюка був сильний вплив «формалістичної практики “Березоля”»: на його трактуванні ролі позначилися «незначні відголоски курбасівської спадщини».
Позитивну оцінку отримали й інші виконавці — Ганна Бабіївна у ролі Домахи, Михайло Покотило в ролі Тимоша, Селіма Лор, яка втілила образ сільського хлопчика-винахідника Андрюші, Наталія Ващенко в ролі його матері Оксани та Григорій Козаченко (голова сільради Піддубний). Увагу глядача й рецензента привертали Дмитро Пономаренко і Юлія Фоміна (виконавці закоханої пари Дмитра й Марусі), які з «теплим гумором і щирим ліризмом» створили образи сільської молоді, сповненої бадьорості й ентузіазму.
На цю виставу покладалася важлива місія — театр мав обслуговувати весняну засівну кампанію й показати своє творче обличчя сільському глядачу: чисельність трупи дозволяла здійснювати поїздки по колгоспах і паралельно давати вистави на стаціонарі, «не зриваючи програми обслуговування радянського глядача в місті». За словами Романа Черкашина, глядач сприйняв виставу непогано, хоча для самого театру вона не стала мистецьким досягненням «через “занадто скромну” художню вартість злободенної за змістом п’єси».
