П’єса на 3 дії Івана Микитенка
Прем’єра 28 травня 1931 року
Постановка — Лесь Дубовик
Оформлення сцени — Дмитро Власюк та Євген Товбін
Музика — Юлій Мейтус
Режисер-лаборант — О. Іщенко
Студенти:
Олена Череда — Наталія Ужвій, Лідія Криницька
Терень Крижень — Лесь Сердюк
Тарас роботяга — Василь Стеценко
Мося Шкіндер — Мар’ян Крушельницький, Олекса Францман
Катря Гриценкова — Леся Даценко
Неронов — Сергій Ходкевич
Василь Смола — Дмитро Мілютенко, Свіцький
Микола Прядка — Микола Назарчук
Антоніо — Микола Савченко
Варька — Ващенко
Мамаєва — Ірина Стешенко
Рябошапка — Андрій Шутенко
Фіцький — Іван Гавришко, Євген Пономаренко
Грушкіна — Євгенія Петрова, Валентина Бжеська
Кіра Богоявленська — Олімпія Добровольська
Безпритульний Котя — Йосип Гірняк.
Професура:
Ректор Гармаш — Іван Мар’яненко, Олександр Хвиля
Богоявленський — Данило Антонович
Білий — Олександр Романенко, Роман Черкашин
Воронов — Олександр Яйло
Кочерга — Григорій Козаченко
Кукушкін — Андрій Макаренко
Сльозкін — Михайло Жаданівський
Асистентка — Ганна Лор
Юлія Булатович — Клавдія Пілінська
Кума — Антоніна Смерека
Манька — Цимбал
Шпак — Євген Бондаренко, Микола Пішванів
Бик — Верхацький.
Студенти та студентки:
Балабанова, Валентина Бжеська, Герасімова, О. Верещинська, Павловський, Тамара Жевченко, Ярослава
Косаківна, Юлія Фоміна, Сидоренко, Варвара Костюченко, Кудлай, Немзер, Віннічук, Рогов, Коваль,
Барташевич, Ганна Коваленко, Зданівський, Мільчо, Ченцова
Виставу веде помреж Олександр Савицький
Інспектор сцени — В. Цвицишин
Машиніст сцени — С. Чаплигін
Світло — Ф. Поздняков
Убрання — К. Коленко
Бутафорія — П. Краміч
Перукарі — А. Федотов, П. Кльовін
28 травня 1931 року на сцені «Березолю» відбулася прем’єра вистави «Кадри» за п’єсою Івана Микитенка. Сюжет соціально-публіцистичної п’єси розповідає про запальний революційний ентузіазм пролетарської та незаможницької молоді, яка потрапила на навчання до вишу. Втім, майбутні нові кадри соціалістичного суспільства легко піддавалися на різні політичні провокації «ворогів пролетаріату». Серед цих ворогів головним ми бачимо бандита Галащука, який замаскувався незаможником і втерся в довіру до студентів. Саме вони згодом і викривають його контрреволюційне минуле. Протягом дії на сцені постають й інші негативні постаті: професор Сльозкін, студенти Антоніо, Фіцький та Грушкіна (яким протистоїть ціла когорта неофітів на чолі з шахтарем Крижнем). У п’єсі немає головного героя: Микитенко відтворив калейдоскоп соціальних масок, так званих нових кадрів, змалювавши образ соціалістичного колективу, що гартується з 1922 до 1927 року.
Окрім «Березолю», де режисером виступив Лесь Дубовик, п’єсу було поставлено на сценічних майданчиках театру ім. Івана Франка, Одеського театру Революції та харківського Червонозаводського театру. Усі ці постановки були цільовим соціальним замовленням «згори», тому говорити про оригінальні інтерпретації та об’єктивність преси доволі важко. Приміром, у нижченаведеному фрагменті рецензії на березільські «Кадри» очевидна ідеологічна заангажованість дописувача: «“Березіль” дав глибоко продуманий, яскравий і послідовно-витриманий ідеологічно показ п’єси». Схожа ситуація склалася й з аналізом акторських робіт («Не хочеться зупинятись на грі окремих артистів уже і через те, що в план постановки, очевидно, не входило деталізувати і поглиблювати обрисовку окремих індивідуальних особливостей дійових осіб, — для постановки важлива передусім характеристика соціально-класова, і тут постановники знову таки уникали від усього другорядного.
Це стосується і до гри таких незрівнянних майстрів, як Гірняк і Крушельницький, що, маючи винятково “виграшні” по п’єсі комічні ролі, свідомо, очевидно, (і правильно) робили все, щоб затушкувати комічні по “положенню” моменти гри, уникали найменшого зовнішнього шаржу, щоб, знов- таки, не відволікати уваги глядача від провідного настановлення п’єси, не розсіювати високо-напруженого тону боротьби і ентузіазму».
Теза про те, що Йосип Гірняк і Мар’ян Крушельницький свідомо вгамовували свій виконавський хист, звучить непереконливо. Ліпше зрозуміти, яким був, приміром, образ гірняківського юнака Коті, можна зі спогадів Ю. Дивнича (псевдонім Юрія Лавріненка): «Здатність не повторюватись проявилась у контрастній до діда Юхима ролі Коті з “Кадрів”. Тут акторська техніка, майстерство перевтілення дають образ наївного хлопчини, жертви революції, безпритульного, що рано втратив батьків, але не втратив гумору і ліризму, а своїм талантом пробивається разом із селянськими хлопцями до університету (хоч на початку п’єси чистить на вулиці перехожим черевики і вчиться по вивіскам читати). І тут актор вміє віднайти в мертвій полові совєтського тексту п’єси живе зерно життєвої правди і виростити з нього на очах у публіки образ, що був би цікавий через десятки років у майбутньому. Образ народу, що, й кинений на саме дно ідіотського суспільства та режиму, вміє витримати й вибитися, не втративши високо людяної душі». У збірному образі Коті-Гірняка відбивалися тисячі реальних доль безпритульних дітей нової республіки.
Загалом у контексті обговорень цієї вистави неодноразово лунав термін «реалізм». Один із дописувачів у статті «На тему про реалізм», приміром, акцентував: «Визначено, яким шляхом треба йти, щоб дати нам у нашому пролетарському театрі виставу про кадри. Режисер зробив цю справу тільки тому, що поставився суто по-реалістичному. “Кадри” — це молодь студентська, пролетарська, незаможницька. “Кадри” — це клясова боротьба в стінах школи». І власне, березільські «Кадри» — це ще й формотворча боротьба між романтикою «експресивного реалізму» Леся Курбаса і тиском соціалістичного реалізму 1930-х років.
