за п’єсою Володимира Винниченка
Прем’єра 1 лютого 1919 року
Режисер — Гнат Юра
Художник — Степан Гречаний
Марія Андрієвна Ляшківська — Поліна Самійленко
Ніна, її подруга — Олімпія Добровольська
Іван Чоботар, чоловік Ніни — Олексій Ватуля
Олена Карпівна, тітка Ніни — Ольга Городиська
Товариші Івана:
Ангелок — Степан Бондарчук
Михась Середчук — Валерій Васильєв
Павло Середчук, батько Михася — Йона Шевченко
Сталинський, жандармський підполковник — Семен Семдор
Ніздя — Василь Василько
Вахмістр — Леонід Болобан
Пристав — Лев Пясецький
Поліцаї:
- Леонід Предславич
- Олекса Гресько
- Гнат Балінський
Вистава «Гріх» за п’єсою Володимира Винниченка стала четвертою і останньою режисерською роботою Гната Юри в Молодому театрі. Лесь Курбас ставився до творчості Винниченка прохолодно — Юра, навпаки, був його щирим прихильником. П’єсу «Гріх» драматург особисто передав колективу театру, і 1 лютого 1919 року відбулося її першовтілення на сцені.
Після перегляду вистави журналіст Андрій Ніковський зазначав, що п’єса «Гріх», на відміну від останніх п’єс Винниченка, «старанно оброблена і викінчена». «Майже всі персонажі, — писав він, — характерні колоритні типи, і, що найголовніше, ніде в п’єсі не почувається ані найменшої психологічної фальші або штучності, все гладко, просто, натурально й зрозуміло; з початку до кінця п’єса на сцені проходить з неослабленим інтересом».
У п’єсі «Гріх» розкривалася тема перетворення порядної людини на зрадника під тиском обставин. Жандарм Сталинський з особливою насолодою примушував революціонерку Марію стати на цей шлях. Доведена до відчаю, героїня закінчувала життя самогубством.
Сильною стороною вистави був акторський ансамбль. Всі, навіть найменші ролі були детально пророблені — проте Ніковський підкреслював, що «пальма першості» у спектаклі належить Семену Семдору в ролі жандарма Сталинського, який справив на глядачів найсильніше враження і в цій ролі «дав психологічно вірний і цілком викінчений яскравий тип жандармського підполковника, хижого і жорстокого до цинізму». Важливим моментом ролі було те, що Семдор не робив свого героя неприємним і потворним завдяки гриму або одягу: навпаки, зовні він виглядав добродушною, навіть пристойною людиною, й тільки протягом вистави відкривалась його гнила суть. Недаремно підлеглі називали його Іродом. Режисер вистави Юра казав, що Семдор у ролі Сталинського створив образ огидного садиста і «поета підлоти».
Потужна й переконлива гра актора та наелектризована політична обстановка в країні одного разу мало не призвела до трагедії. Актриса Поліна Самійленко (виконавиця ролі Марії) згадувала: «Я грала героїню, а С. Семдор — жандарма. У сцені допиту Марії жандармом якийсь червоноармієць навіть хотів застрелити з рушниці Семдора, але його товариші по зброї перепинили вразливого глядача, що сприйняв умовність на сцені театру як дійсність».
Сама Поліна Самійленко теж створила сильний образ, але Ніковський радив їй попрацювати над фіналом вистави, в якому її героїня накладає на себе руки. «Фінальний акорд (смерть Марії), — писав він, — вийшов у п. Самійленко якимсь зовсім безбарвним і блідим, бо вона зовсім не виявила того безмежного одчаю зацькованої людини, котрий штовхає її на цей крок». Можливо, така оцінка її гри пояснювалася саме враженням від прем’єри, бо режисер вистави Гнат Юра зазначав, що саме в останній дії актриса грала свою роль глибоко драматично.
Описуючи свою роботу над виставою, Юра зазначав, що постановку зробив реалістичною, з наголошенням соціальних і психологічних моментів. Художнє оформлення вистави теж було вирішено в реалістичному плані.
Коментуючи роботу художника Степана Гречаного, режисер згадував: «На сцені була правдиво відтворена обстановка вітальні в квартирі революціонерки Марії: прості меблі, скромне оздоблення. За вікнами видно верхівки дерев. Так підкреслювалося, що дія відбувається на другому поверсі міського будинку. Це допомагало добре передати атмосферу жандармської облави, звуки фургонів, що під’їжджали, сюрчки поліцаїв, тупіт солдатських чобіт на сходах та по бруківці. Скупо за деталями, але цілком достовірно передано і обстановку камери слідчого». Проте така реалістичність декорацій викликала певні зауваження рецензентів — зокрема той же Ніковський писав, що краєвид з вікон у першій дії виглядає якраз зовсім нереалістично. «Краєвид написано в різких, темних тонах без додержання повітряної перспективи, а через те він дає вражіння не далечіні, а лиш звичайної картини, якою затулено вікна».
Серед інших акторів рецензенти виділяли Василя Василька в ролі слабодухого донощика Ніздрі, Олексія Ватулю в ролі революціонера Івана, Йону Шевченка в ролі батька Михася, Степана Бондарчука в ролі Ангелика, Олімпії Добровольської в ролі Ніни.
Вистава Гната Юри отримала схвальні й теплі відгуки критиків та глядачів і спонукала режисера шукати свій шлях у мистецтві, вийшовши зі складу Молодого театру. Після цієї вистави розкол між Курбасом і Юрою був уже очевидним — пояснювався він перш за все естетичними й мистецькими розбіжностями. Юра, за його власними словами, тяжів до реалістичного, психологічного мистецтва, а Курбас прагнув експериментувати, відкривати нове й незвідане, творити театр нової доби.
