за п’єсою Франца Грільпарцера
(переклад з німецької — Лесь Курбас)
Прем’єра відбулася в Одесі 21 серпня 1918 р.
Прем’єрний показ у Києві — 12 грудня 1918 р.
Режисер — Лесь Курбас
Художник — Анатоль Петрицький
Грегор, єпископ Шалонський — Гнат Юра
Аталюс, його небіж — Лев П’ясецький
Леон, кухарський хлопець — Лесь Курбас, Фавст Лопатинський
Коттвальд, граф Райнгау — Василь Василько
Едріта, його дочка — Софія Мануйлович, Ганна Прохоренко
Гальомир, її наречений — Степан Бондарчук
Ключник Грегора — Йона Шевченко
Наставник — Андрій Лісовський, Андрій Щепанський
1-й гайдук — Гнат Ігнатович, Юрко Карась
2-й гайдук — Леонід Предславич
Паломник — Володимир Калин
Франконський начальник — Ігор Ходзицький
Рибалка — Павло Долина
Його наймит — Олександр Юрський
Жебраки — Ігор Ходзицький, Микола Михайловський, Юрко Карась, Леонід Предславич
Кухарчуки — Олена Рокитянська, Антоніна Дорошенкова, Олеся Кравченко, Наталя Ковгарина, Любов Лючік, Поліна Нятко, Віра Віріко
Вояки: Тодір Крок, Леонід Предславич
Створюючи Молодий театр, Лесь Курбас прагнув, щоб на його кону актори вивчали й практикували різні стилі та жанри сценічного мистецтва. Новим етапом і випробуванням для молодого колективу стала вистава «Горе брехунові», в якій режисер, художник і актори багато уваги приділяли пошукам яскравої театральності. Для дослідження комедійної стихії в театрі Курбас узяв романтичну п’єсу Франца Грільпарцера й поставив її в жанрі комедії дель арте з широким використанням буфонади, гротеску, трюків та імпровізації.
У репертуар Молодого театру ця п’єса потрапила невипадково. Навчаючись у Відні, Курбас багато вільного часу проводив у Бургтеатрі, де захопився творчістю видатного австрійського актора Йозефа Кайнца, який відтоді й назавжди став одним із його улюбленців. Саме враження юності спонукали Курбаса взяти в репертуар п’єсу «Горе брехунові», де Йозеф Кайнц свого часу грав головну роль (Леона).
Після прем’єри, як це часто буває, думки критиків різко розділилися. В одній з газет писали, що комедія справляє враження п’єси для дітей дошкільного віку, а комізм її занадто надуманий і сумнівний, тому й не викладає щирого сміху, хоча деякі сцени не позбавлені легкого природного гумору. Письменник і театрознавець Микола Вороний був більш категоричним: «Гротескну, повну розумного гумору комедійку Грільпарцера “Горе брехунові” грали хоч і весело, але занадто вульгарно, без відповідної легкої елеганції, що робило враження несмаку». Багато інших критиків і глядачів із цим категорично не погоджувалися й казали, що у виставі є багато новизни, театральності, молодечої завзятості: «Такої постановки, як “Горе брехунові”, Київ також ще не бачив, це — буфонада, ракета — сліпуча й молода».
Актор і учасник спектаклю Степан Бондарчук згадував, що кожна вистава «Горе брехунові» проходила з незмінним аншлагом, а Курбас довів, що «і в цьому важкому жанрі видатний митець мав не менший хист, ніж у будь-якому іншому».
За сюжетом п’єси єпископ шалонський Грегор навчає всіх навкруг, що треба жити по правді, нікого не обманюючи. Коли ж його небіж Аталюс потрапляє в полон до графа Коттвальда, він, маючи гроші, не бажає з ними прощатися через свою скупість. Натомість його кухар Леон готовий визволити юнака з неволі, але добропорядний єпископ ставить умову: порятунок має обійтися без брехні, інакше він принципово відішле Аталюса назад. Леон успішно долає завдання й повертає додому не лише єпископового небожа, а й свою майбутню дружину Едріту, доньку графа, яка йому допомагала.
Критики відзначали вдалий розподіл ролей. Головну роль Леона блискуче зіграв сам Курбас, якого називали камертоном вистави. В чергу з ним не менш вдало роль молодого й спритного кухаря втілив на сцені Фавст Лопатинський, «у тонкій грі якого було помітно багато вдумливості, чуття й дійсного, безпосереднього юмора».
Енергію й легкість Курбаса в ролі дотепного і винахідливого Леона учасник вистави Василь Василько порівнював із енергією ртуті, називаючи його живосріблом. Василько казав, що Курбасові імпровізації були несподіваними й непередбачуваними, кожного разу спантеличували, але разом з тим давали азарт і поштовх до влучних і швидких реакцій. Степан Бондарчук порівнював гру Курбаса і Лопатинського з граціозною грою дельфінів у теплому морі, а Василько у ролі графа Коттвальда нагадував йому роздратованого дикого бичка.
Багато сцен у виставі викликали щирий сміх публіки. Курбас, який завжди віртуозно вибудовував і фіксував ролі, в цій роботі за законами комедії дель арте давав акторам у рамках заданої теми чималу свободу й широке поле імпровізації — щоправда, воно мало бути міцно пов’язане з ходом подій і характерами героїв. Не дозволялись примітивні жарти, дешеве трюкацтво і сміх заради сміху: все мало бути виправдано залізною логікою. Не можна сказати, що цей досвід давався акторам легко (в царині буфонади й гротеску їм украй бракувало практики), але завдяки Курбасу всі натхненно і завзято поринули у процес створення вистави.
Художник Анатоль Петрицький, якого в Молодому театрі називали чарівником сценічних барв, захопив своєю роботою і глядачів, і критиків. У одній з газет був лаконічний, але красномовний допис: «Декорації вражали приємною новизною шукань. Театр був повен». Курбас називав Петрицького одним з найкращих сучасних майстрів костюма і сценічного оформлення. Актор Гнат Юра, який у виставі грав роль єпископа, згадував, що Петрицький «виготовив барвисті, в золотих із чорною облямівкою тонах — цілком далекі від реальності — декорації, де на задньому плані була намальована річка, а на її хвилях красиві, мов квіти, риби, змалював трохи фантастичні, але мальовничі замки, ліс».
Створюючи в Молодому театрі такі яскраві й неординарні вистави, як «Горе брехунові» і «Різдвяний вертеп», Курбас казав: «Вас полонить у театрі жага самозабуття, ваше життя стало зовсім сумне, і без казки вам не обійтися. І ось філософи, моралісти, соціалісти намагаються зробити цю казку якнайбільш повчальною. Ми хочемо зробити її якнайбільш чарівною».
