вистава на 5 дій за п’єсою Георга Кайзера
Переклад: Рона Черняхівська
Режисер: Лесь Курбас
Сценографія: Вадим Меллер
Композитор: Анатолій Буцький
Хореографія: Надія Шуварська
Машиніст: Казимир Домбровський
Місце створення: Київ
Прем’єра 27 квітня 1923 року
Дійові особи:
Білий пан — Михайло Домашенко
Син мільярдера — Гнат Ігнатович
Дочка — Валентина Чистякова
Офіцер — Павло Береза-Кудрицький
Інженер — Фавст Лопатинський
I Чорний пан — Іона Шевченко,
II Чорний пан — Степан Шагайда
III Чорний пан — Данило Антонович
IV Чорний пан — Михайло Домашенко
V Чорний пан — Борис Балабан
Представник влади — Йосип Гірняк
Писар — Микола Савченко
I Робітник — Борис Тягно
II Робітник — Митрофан Кононенко
III Робітник — Олександр Запорожець
Божевільний робітник — Григорій Бриліс
Дівчина — Іраїда Парфененко
Жінка — Надія Титаренко
Мати — Рита Нещадименко
Брат — Адрій Ирій
Син — Степан Шагайда
Чоловік — Данило Антонович
I Промовець — Митрофан Кононенко
II Промовець — Олекса Ходимчук
Старшина — Олексій Попов
I Жовнір — Сергій Хоткевич
II Жовнір — Семен Свашенко
III Жовнір — Олександр Запорожець
IV Жовнір — Михайло Новик
V Жовнір — Петро Масоха
Робітниці: Ярина Авдієва, Ганна Бабіївна, Ольга Гавриленко, Олександра Даценко, Любов Комарецька, Варвара Костенко, Олена Магбат, Тетяна Матвієва, Катерина Недогарко, Лідія Обломієвська, Зінаїда Пігулович, Наталка Пилипенко, Антоніна Смерека, Євгенія Сулько.
Робітники: Борис Балабан, Павло Кудрицький, Мусій Грабовський, Михайло Домашенко, Сергій Карпенко, Петро Масоха, Михайло Новик, Олексій Попов, Семен Свашенко, Василь Стеценко, Гриць Сташук, Сергій Хоткевич, Іона Шевченко.
На початку 1920-х років багатьма європейськими сценами прокотилася хвиля експресіоністських постановок, які оспівували велич революційного руху й антикапіталістичні настрої. Лесь Курбас, натхненний відлунням Жовтневої революції й актуальними соціалістичними гаслами, у квітні 1923 року ставить у МОБі п’єсу Георга Кайзера «Газ». Сюжет п’єси абсолютно утопічний: автор поетизує робітничу працю й наділяє представника капіталістичного світу фантазійними позитивними рисами. Головний герой (Син мільярдера) працює нарівні з робітниками й мріє полегшити їхнє життя. Він вважає, що ручну працю мають замінити машини, а клас робітників треба відправити до пасторального світу — відпочивати та споглядати природу. Крім того, Син мільярдера зневажає заводи-монстри, які відірвали від землі мільйони людей. Навіть коли вибухнув його завод і промисловість лишилася без газу, він не зрікся своїх переконань і надалі агітував робітників тікати від індустріальних химер великих міст. Антагоністом Сина мільярдера був Інженер. Цей персонаж, навпаки, благав робітників отямитися, не слухати закликів покинути заводи, адже саме їхніми руками твориться світовий прогрес.
Лесь Курбас ставив цю виставу в форматі масового агітаційного дійства, де людина протистояла карколомній індустріалізації. Особливу роль відігравала акторська масовка, яка створювала образи заводу, міста, вибуху газу. Однорідна маса з людських тіл у темних комбінезонах пластично ілюструвала події. Індивідуальні риси акторів не увиразнювалися: за допомогою монологів, жестової мови й акробатики режисер мав створити панорамну симфонію революційного руху. Події розгорталися через динамічні зміни місць і алегоричних персонажів. Концепти театру соціальної маски органічно накладалися на стилістику цієї вистави, де діяли образи-символи Матерів, Дружин і Робітниць, які фокусували страждання й біль світового пролетаріату. Деякі персонажі мали на своїх сірих комбінезонах певні символи: Офіцер — мішень на грудях, Інженер — фрагмент креслення. Доволі промовистим було вбрання головного героя, Сина мільярдера: він носив робітничий одяг із елементами елегантного фрака. Образ цього героя створив актор Гнат Ігнатович. Калейдоскоп образів-масок, підсвічений широкими прожекторами, органічно співіснував із геометричними конструкціями Вадима Меллера та патетичною музикою Анатолія Буцького. Актори стрибали, бігали вгору-вниз і створювали своїми тілами пластичні конфігурації, імітуючи як найменші коліщатка, так і рух величезного механізму.
Найбільше захоплення публіки викликала сцена вибуху газу. У дуже напруженому епізоді актори миттєво зливалися в згусток, схожий на пірамідальну конструкцію заводу. Під час вибуху ця конструкція ніби злітала й розпадалася на міріади уламків із людських тіл, які з різної висоти падали на долівку. Потім кілька хвилин була тиша. Експресія й образна потужність сцени надовго закарбувалася в пам’яті очевидців.
Постановка викликала гучний резонанс у колах мистецької спільноти. Більшість критиків написали захоплені, позитивні відгуки. Втім, представники старшого покоління Сергій Єфремов і Панас Саксаганський не помітили у виставі творчого поступу чи ідейної сили — лише борсання в царині трюкацтва й епатажу.
Зрозуміла річ, що «Газ» залишився в історії як суто режисерська робота, формальне і злободенне висловлювання Курбаса: загальний сценічний конструктивізм, механізація рухів та емоцій не давали достатніх можливостей для індивідуального самовираження акторів. У спектаклі-утопії гучно пролунали актуальні суспільно-політичні гасла на тему класової нерівності, революційного пафосу й індустріалізації, які сполучали український театр зі світовими мистецькими тенденціями першої чверті ХХ століття.
