Інсценізована поема на 3 дії за Тарасом Шевченком.
Інсценізація Леся Курбаса.
Прем’єра відбулася 10 березня 1920 р. у Києві.
Режисер — Лесь Курбас.
Художник – Анатоль Петрицький.
Музична композиція з творів Миколи Лисенка, Кирила Стеценка, Рейнгольда Глієра, Наума Прусліна.
Десять слів поета:
Перше — Рита (Харитина) Нещадименко
Друге — Орися (Ірина) Стешенко
Польща — Марія Стукаченко (Пролог — пантоміма «Поневолення»)
Гонта — Іван Мар’яненко
Залізняк — Данило Антонович, Лесь Сердюк
Титар — Гриць Пелашенко
Оксана, його дочка — Валентина Чистякова, Катерина Осмяловська
Ярема — Фавст Лопатинський
Лейба — Олександр Мішта, Володимир Калин
Його дружина — Катерина Лебедіва
Його дочка — Катерина Гудім-Левкович
Полковник конфедератів — Олександр Осташевський
Кобзар — Василь Василько
Панотець (Благочинний) — Олександр Загаров
Запорожець — Михайло Домашенко
Гайдамака — Федір Радчук
Єзуїт (Ксьондз) — Петро Милорадович
Черниця — Ванда Яновичева (Курбас)
Гайдамаки, ляхи та селяни — артисти театру.
Прем’єра вистави «Гайдамаки» за драматичною поемою Тараса Шевченка, інсценізованою Курбасом, була приурочена до шевченківських днів 1920 року. Спектакль багато в чому став підсумком роботи двох попередніх сезонів Молодого театру, хоча ставили його вже в новому для режисера та його акторів колективі Державного українського театру ім. Т. Шевченка, куди трупа Леся Курбаса увійшла на паритетних засадах із трупою Олександра Загарова.
Історико-героїчна поема Шевченка зображує події Коліївщини — народного повстання під проводом Максима Залізняка та Івана Гонти. Поет оспівав і звеличив повсталий народ, його волю до боротьби проти соціального й національного гніту, мужність і душевну красу.
На українському кону вперше було здійснено новаторську постановку, яка втілила Курбасові принципи синтетичного театру. Вистава справді вражала силою синтезу мистецтв. Задіяні були всі виражальні засоби й усі види мистецтв (образотворче, музичне, хореографія, пантоміма, світлопис тощо), об’єднані режисерською волею та задумом цього легендарного спектаклю. Критики звертали особливу увагу на музику композитора Рейнгольда Глієра та зоровий образ художника Анатоля Петрицького, які втілювали нові режисерські підходи до музичного та сценічного оформлення в структурі сценічної дії.
Вистава проходила в так званих «бідних» декораціях із сірої ряднини, якою було затягнуто сцену. На кону містився тільки невисокий, простий і лаконічний станок, що тягнувся з куліси в кулісу. З такої ж ряднини були й прості селянські свити десяти жінок, так званих Десяти слів поета. Всі інші персонажі були вбрані в народний одяг у його етнографічно-концертному розумінні, позичений у відомій костюмерній Лейферта. Персонажі у яскравому вбранні виділялися на тлі сірої сцени, персонажі в сірій ряднині зливалися з нею.
Композиція вистави складалася з окремих епізодів, поєднаних реакціями Десяти слів поета. Режисер Володимир Галицький згадував: «У центрі станка безперервною стрічкою тягнулися епізоди “Гайдамаків”, то у вигляді стоп-кадрів, які швидко змінювали один одного, то у формі драматичної дії»
За задумом Курбаса, Десять слів поета виконували у виставі роль античного хору — оповідали, що відбувалося між діями й за сценою, виголошували авторські ремарки, висловлювали своє ставлення до сценічних подій, іноді навіть виконували роль живої декорації. Вони співчували закоханим Оксані та Яремі, переймалися долею Лейби, над яким знущалися конфедерати, — та коли співчуття у них попросив Гонта (Іван Мар’яненко) після вбивства власних дітей за сценою, дівчата миттєво відвернулися від нього, засуджуючи страшний гріх. Вони зливалися з сірим тлом, розчинялися в ньому, залишаючи Гонту наодинці з власним сумлінням. Переконання виявилися для нього важливішими за рідну кров.
Художник Яків Струхманчук зауважує: «Інтересну форму інсценізації з пластикою і хоровою мелодекламацією, з’єднуючи в цій формі майже всі галузі мистецтва: гру, пластику, музику, слово, голос, декорацію і костюм, — увів на сцену режисер Л. Курбас. Беручи за сюжет відому поему Шевченка, Курбас хотів нам дати величне і могутнє видовище, створити з неї містерію з прологом і хором, як в старовинній грецькій трагедії, з масовими сценами, повними динаміки, з великим пафосом і жестом, підпорядковуючи все музичному ритмові».
Синтетична новаторська вистава «Гайдамаки» була програмною для Курбаса-режисера й надзвичайно популярною серед глядачів. Пізніше він неодноразово повертався до поетичного шедевру Тараса Шевченка в керованих ним (і не тільки) театральних колективах і створив важливий прецедент у національній сценічній культурі. Того ж 1920-го року в Білій Церкві, у мандрівному театральному колективі Кийдрамте (Київський драматичний театр) Лесь Курбас відтворює свою постановку в дещо спрощеному, пристосованому до клубної сцени вигляді й сам грає там роль Івана Гонти.
У 1922 році Курбас переніс «Гайдамаків» на сцену Державного народного театру ім. М. Заньковецької. Там у ній зіграли відомі українські актори. Гонту грав Олександр Корольчук, Ярему — Борис Романицький, Черницю — Любов Ліницька.
1924 року режисер поновив постановку 1920-го року в Києві, на сцені ІV театральної майстерні Мистецького Об’єднання «Березіль». У ній було переакцентовано образ Лейби, який створювали Йосип Гірняк та Амвросій Бучма.
Сезон 1930-31 рр. театр «Березіль» відкрив виставою «Гайдамаки» в новій режисерській редакції у своєму відремонтованому харківському приміщенні.
Протягом ХХ століття десятки театрів використовували інсценізацію поеми «Гайдамаки», створену Лесем Курбасом на початку 1919 року (видана «Книгоспілкою» в новій редакції 1926 року), що стала одним із визначних творів української драматургії.
