за Софоклом
Переклад Івана Франка
Прем’єра 16 листопада 1918 р.
Режисер — Лесь Курбас
Художник — Анатоль Петрицький
Едіп — Лесь Курбас
Йокаста, його жінка — Віра Щепанська
Креон, її брат — Володимир Леонтович
Терезій, сліпий віщун — Семен Семдор
Жрець Зевса — Марко Терещенко
Посланець з Коринфа — Йона Шевченко
Старий пастух — Гнат Юра
Слуга — Володимир Калин
Хор:
жіночі пари: Антоніна Смерека, Галина Прохоренко, Антоніна Дорошенко, Рита Нещадименко, Олена Рокитянська, Ганна Ігрець, Ольга Городиська, Софія Мануйлович;
чоловічі пари: Василь Василько, Лев Пясецький, Олександр Юрський, Павло Долина, Степан Бондарчук, Фавст Лопатинський
Лесь Курбас уперше в Україні на сцені Молодого театру поставив трагедію Софокла «Цар Едіп». Ще у студії, починаючи з травня 1916 року, майбутні молодотеатрівці працювали над виставою «Едіп-цар» — але на сцені вона з’явилася лише майже через три роки, бо Курбас розумів, що молоді актори не готові до такого рівня драматургії й мають значно підвищити рівень своєї техніки. Актори згадували, що працювали над текстом Софокла в перекладі Франка, роблячи тренувальні вправи під метроном. Усі відпрацьовували дисципліни, які розвивали культуру руху та жесту, робили дихальні вправи, вправи на пластику й на володіння голосом, проводили колективні декламації. Під час теоретичних занять актори слухали лекції про Давню Грецію, ходили в музеї та бібліотеки, читали, роздивлялися картини й скульптури, відкриваючи для себе дух античної доби, щоб проникнути в мислення тогочасної людини. Режисер Гнат Юра згадував, що у виставі хор набирав поз, узятих з античних ваз, фресок, скульптур, барельєфів тощо. Частина репетицій уже перед прем’єрою минула на березі моря, в Одесі.
У статті «“Молодий театр”. Генеза — завдання — шляхи» Курбас писав: «Працювали довго серед неймовірно важких обставин. Але праця йшла гаряче. Були хвилини, коли здавалось, над нами тихо пролетіло мистецтво. Були сльози зворушення, вибухи захоплення, розпука, що нічого не вміємо, зневіра в одиниць, змагання з більш нетерплячими, дрібні суперечки. Всяке бувало. Але праця йшла і дала нам більше, чим ми самі сподівалися».
Трагічний і потужний образ Едіпа у виставі створив сам Курбас. У цій ролі він відходив від патетичної декламації й трагічної експресивності — тому, наприклад, режисер Гнат Юра й деякі рецензенти писали, що в останній дії він впадав у якийсь ліричний побутовий тон. Проте Курбас робив це свідомо: те, що для певних критиків було мінусом, насправді свідчило про його новаторські погляди й підходи до трагічної ролі.
Серед інших виконавців театральні оглядачі виділяли Віру Щепанську в ролі Йокасти, Володимира Леонтовича в ролі Креона, Семена Семдора в ролі сліпого віщуна Терезія, Гната Юру в ролі старого пастуха — проте за задумом режисера головним героєм у виставі був хор. «Він [Курбас — авт.], — писав актор Степан Бондарчук, — трактував його [хор — авт.] як своєрідний колективний персонаж, що виявляє суспільні погляди на речі, простіше кажучи, етично-філософські думки самого Софокла». Курбас багато працював над тим, щоб хор рухався і звучав в унісон, як єдине монолітне ціле, й ретельно відпрацьовував дикцію, щоб кожне слово з вуст акторів доходило до глядача. Задум із хором спрацював: театральні критики, зокрема й Дмитро Антонович, казали, що сила вистави була не в окремих виконавцях, а в масових сценах — передусім у хорі. Антоновича захопило блискуче рішення сцен із хором, «якраз тієї театральної оздоби класичної трагедії, з якої модерний театр часто не знає що робити». В світовій театральній практиці хор часом обмежували до двох виконавців або й узагалі відмовлялись від його застосування. У статті «Про трагедію Софокла “Цар Едіп”» Курбас зазначав, що хористів там буде стільки, скільки було в давньогрецькому театрі, — себто дванадцять-чотирнадцять людей. Дослідники вистави зазначали, що Курбас не протиставляв хор Едіпу: навпаки, «це була не сліпа жорстока юрба, а приязна Едіпові сила». Рецензент Б. Ковдра писав: «І тому трагедія Едіпа не є його тільки особистою трагедією, а й трагедією величезної юрби, страждаючої в своїх переконаннях повної правди. “Цар Едіп” Курбаса — це трагедія маси. І, може, в цьому умисному перенесенні художньої ваги з головного героя на хор трагедії і є основний зміст, сучасна нам вартість цієї вистави…». «Мовою древньої класичної Еллади вистава розкривала перед сучасним глядачем вічно живі ідеї патріотизму, велич людини», — згадував актор Степан Бондарчук.
Художником вистави став Анатоль Петрицький. Його оформлення сцени було простим і лаконічним, але давало повітря і простір для епічної трагедії. У глибині й по боках стояли античні колони, а в центрі просценіуму — жертовник. Поміж двох середніх колон висіла червона завіса, оздоблена золотим давньогрецьким орнаментом.
Виставу «Едіп-цар» театральні критики називали новою ерою в історії українського театру. Сучасна театрознавиця й дослідниця творчості Леся Курбаса Наталя Єрмакова зазначає, що «…саме “Едіп-цар” стає першим принциповим зразком національного режисерського театру». Після прем’єри, за згадкою актора Валерія Васильєва, до Молодого театру почалося справжнє паломництво. «У залі панувала тиша, — писав Степан Бондарчук, — яка єднає людей у спільному тремтінні душ. Ні шарудіння, ані подиху. Так сприймали виставу “Цар Едіп” у 1918 році на сцені Молодого театру».
