за п’єсою Івана Микитенка
Прем’єра 31 травня 1930 року
Режисер — Лесь Курбас
Художник — Вадим Меллер
Композитори — Юлій Мейтус, Микола Коляда
Дудар — А. Бучма, Ф. Радчук
Малоштан — М. Крушельницький
Небаба — Н. Ужвій, С. Федорцева
Чирва-Козир — Й. Гірняк, О. Сердюк
Півень — Д. Мілютенко
Гусак — О. Хвиля
Паранька — В. Чистякова, Н. Титаренко
Настя — Н. Ващенко
Горох — О. Шутенко
П’єса Івана Микитенка «Диктатура» з’явилася на сцені «Березолю» не за власним вибором Леся Курбаса. Наприкінці 20-х років ХХ століття вплив радянської влади на театр був уже дуже помітним. Журналіст В. Бутківський, у 1943 році аналізуючи ситуацію, що склалася, писав: «Москва з свого боку поставила справу або-або. Коли ви, мовляв, за будівництво соціалізму, то ставте Микитенкові та російські п’єси. Не хочете їх ставити, значить, ви контрреволюційний націоналістичний театр». Йосип Гірняк, актор театру «Березіль» і виконавець ролі Чирви-Козиря, зазначав: «Друга половина сезону 1929 року і перша 1930 року в Україні проходила під безпрецедентним в історії театру натиском урядових кругів на підбір репертуару в театрах країни».
Саме під таким натиском Курбас і починає працювати над виставою «Диктатура». Щойно в мистецькому просторі з’явилася п’єса Івана Микитенка, літературні критики помітили в ній істотну схожість із драмою Миколи Куліша «97», — але це порівняння не йшло на користь Микитенкові, бо його твір назвали «немічним наслідуванням» і «нікчемною копією» оригіналу. П’єсу, яку завдяки сприянню партії активно ставили на сценах багатьох театрів, іронічно називали «Микитура». Для підвищення авторитету провладні газети величали драматурга українським Шекспіром, але цей титул викликав іще більше посмішок, бо по Харкову і в «Березолі» Микитенка стали називати не інакше як Ваня Шекспір.
Утім, театральні критики писали, що вторинний симбіоз п’єс Куліша й Карпенка-Карого в «Диктатурі» таки перетворився завдяки Курбасові на масштабне музично-театральне дійство.
За сюжетом п’єси робітник Дудар приїздить із міста в село, щоби поставити селян на вірний шлях соціалізму, вмовити їх примусово-добровільно віддати хліб і виконати державний план. У центрі конфлікту опиняються незаможник Малоштан, який до кінця не може розібратися, що таке диктатура пролетаріату, і куркуль Чирва-Козир, який не хоче віддавати свій хліб на потреби держави.
Іванові Микитенку дуже лестило, що «Березіль», найкращий український театр, узявся до постановки його п’єси, але після прем’єри думка драматурга про цю співпрацю різко змінилася. Режисер талановито розставив свої акценти: на думку деяких критиків, негативні й позитивні персонажі помінялись у виставі місцями. В. Бутківський зазначав, що Курбас із Малоштана зробив напівдурника, а з куркуля — героїчно-трагічного персонажа, проте він не прагнув поділити героїв на чорних і білих: кожен з них мав бути передусім живою людиною, а не трафаретом. Критик Б. Сіманцев зазначав, що Малоштан у блискучому виконанні Мар’яна Крушельницького став справжнім сільським філософом, який ніяк не може збагнути, що ж таке диктатура. Йосип Гірняк у ролі Чирви-Козиря, на думку критика, створив постать, яка надовго запам’ятовується, — він «разом улесливий і мстивий, лагідний і жорстокий». Сам Гірняк згадував, що в його уяві Чирва-Козир малювався мужньою, вольовою, здатною стати в обороні свого стану людиною. І візуально, й пластично він нагадував біблійного пророка Мойсея. Потужним був монолог Чирви у сцені, де, за словами театрознавці Ганни Веселовської, він виявляв свою соціальну і психологічну суть куркуля. «Зі стогоном Чирва падав на землю, — писала вона, — і в тому, як він це робив, як припадав до землі, як обіймав її руками, виявлялася його велика ніжність і любов до власної землі». Плакатний герой Дудар у талановитому виконанні Амвросія Бучми теж справляв сильне враження на глядачів. Критики писали, що Бучма створив образ живого робітника — водночас лагідного і твердо-рішучого.
Актриса «Березолю» Софія Федорцева згадувала, що три покази «Диктатури» перед закриттям сезону пройшли при повних аншлагах і багато критиків визнали цю постановку великою перемогою «Березолю». Дописувач Б. Сіманцев зазначав, що для українського театру ця вистава епохальна. Чотири роки «Диктатура» не сходила зі сцени «Березолю».
Геть протилежною була реакція Микитенка. Після прем’єри драматург обурювався і лютував. Він категорично й різко виступив у пресі проти Курбаса і став флагманом антикурбасівської й антиберезільської кампанії.
Режисер суттєво попрацював над текстом п’єси. Певні сцени він скоротив, певні перемонтував, прибрав деякі сюжетні лінії й другорядних дійових осіб — і зробив своєрідну оперу, музичну виставу, де, як згадувала Федорцева «глядач майже не помічає, коли актор зі слова переходить у спів і навпаки». Курбас казав: «Вистава має буде повчальною і за характером свого матеріалу примушує звертатися до такої форми, як опера… Це не значить, що ви будете співати. Це буде музичне видовисько, в якому драматична мова інтонується таким чином, що іноді вона може переходити в буквальні музичні інтервали. Використовуємо музику. Де можна, дамо хор. Сприйняття буде більш оперове, аніж драматичне…».
Режисер Лесь Курбас і композитор Юлій Мейтус багато часу проводили за роялем, працюючи над музичною складовою вистави. Свідченням великої проробленої роботи стали 400 нотних сторінок Мейтусової партитури. До роботи над виставою долучили ще одного композитора — Миколу Коляду. Гірняк писав: «Омузичнення “Диктатури” підняло примітивно-трафаретну агітку на котурни». Мало свою партитуру у виставі й освітлення, якому й режисер, і художник надавали величезного значення.
Художником «Диктатури» став незмінний однодумець Курбаса Вадим Меллер, який, на думку критиків, у цій роботі ще раз показав свою майстерність. Асистент вистави Михайло Верхацький так описував сценографію Меллера: «На сцені збудували високий планшет із шести частин-планів, розміром кожна 1 метр завширшки, 4-5 метрів завдовжки. Будь-яка частина могла при потребі підніматися на 1-2 метри вгору й опускатися. Таке оформлення давало дуже багато можливостей для здійснення задуманого».
Одним із найяскравіших моментів вистави була сцена, де куркуль Чирва та середняки Півень і Сироватка чекають на приїзд Дударя. Кожен сидів на авансцені біля своєї хатки заввишки 50 см і взаємодіяв із нею. Усі троє то міцно обнімали хатки, ніби дітей, не готові прощатися зі своїм майном, то, зловісно перешіптуючись, нагадували, за висловом Черкашина, «демонів одноосібництва», то скидалися на собак біля своїх будок.
«Диктатура» стала новим словом у режисурі, й переважна більшість критиків, мистецьких діячів та глядачів сприйняли її з захватом, але на той момент у провладних колах уже не було важливо, талановита вистава чи ні, — головне щоб вона відповідала лінії партії. Режисерові не вдалося вкласти свій задум у прокрустове ложе правильної радянської ідеології: воно тріснуло і ще раз продемонструвало, що Курбас — геніальний і творчо незалежний митець. Випади провладних ворогів, які називали виставу формалістичним штукарством і «курбалесією», були абсолютно несправедливими, але саме вони запустили зворотний відлік до знищення режисера.
