за п’єсою Володимира Винниченка
Прем’єра 24 вересня 1917 року
Режисер — Лесь Курбас
Сценографія — Михайло Бойчук
Корній Каневич (Білий Медвідь), митець — Лесь Курбас
Ганна Семенівна, його мати — Антоніна Смерека, Ольга Городиська
Рита (Чорна Пантера), його жінка — Поліна Самійленко
Сніжинка — Олімпія Добровольська
Мулен, критик, журналіст — Йона Шевченко
Янсон — Марко Терещенко
Мігуелес — Валерій Васильєв
Блек — І. Левченко, Володимир Калин, О. Козуб
Кардинал — Олексій Ватуля, Василь Василько
Сафо — Софія Мануйлович
Лемоньє — Ф. Чернуха, Фавст Лопатинський
Мімі — О. Айстра, Олена Рокитянська
Штіф — Степан Бондарчук
Лікар — О. Харченко, Олександр Юрський
Прем’єра вистави Молодого театру «Чорна Пантера і Білий Медвідь» за п’єсою Володимира Винниченка відбулася 24 вересня 1917 року.
Актори згадували, що, створюючи театр, Лесь Курбас шукав п’єси, які б стали плідним ґрунтом для їхнього творчого зростання, проте до творчості Винниченка ставився доволі прохолодно. Після молодотеатрівського досвіду драматургія цього автора вже ніколи не потрапляла у сферу його зацікавлень. Вибір конкретної п’єси пояснюється двома факторами. По-перше, вона порушувала тему митця і суспільства, яка завжди хвилювала Курбаса. По-друге, п’єси Винниченка називали хлібними, касовими, бо глядачі охоче купували квитки, якщо бачили на афішах ім’я модного драматурга. .
П’єса Винниченка гостро піднімає тему вибору між творчим покликанням і родинним обов’язком. У епіцентрі конфлікту — художник Корній (Білий Медвідь), який бачить сенс життя в творчості й відчуває непереборне бажання створити нову картину, та його дружина Рита (Чорна Пантера), для якої сенсом життя став порятунок сина від смерті.
На сцені Молодого театру Курбас поставив п’єсу в психологічному ключі, щоб актори могли спробувати свої сили в жанрі психологічної драми. Оскільки попередньою неофіційною прем’єрою Молодого театру була вистава «Базар» за п’єсою того ж Винниченка, вони вже мали досвід роботи в цьому жанрі й не ризикували, показуючи експериментальну роботу.
З огляду на матеріальну скруту в Молодого театру не було можливості створювати оригінальні декорації та костюми — проте до роботи над виставою долучився художник Михайло Бойчук. Театрознавиця Ганна Веселовська зазначає: «За спогадами художниці “Березолю” М. Симашкевич, яка бачила ескізи М. Бойчука до вистави “Чорна Пантера”, художник свідомо нівелював усі прикмети побуту, зробив оформлення гранично умовним».
Актори згадували, що декорації добиралися з павільйону театру мініатюр (колишнього Бергоньє), де й відбулася прем’єра вистави. Відповідно до задуму режисера й художника, кожен сам собі шукав підходящий костюм або брав його напрокат у костюмерні братів Лейферт. Виконавиця головної ролі Поліна Самійленко пошила собі для неї чорну сукню.
Курбас був не лише режисером — він іще й виходив на сцену в головній ролі художника Корнія, причому не вперше. Цю саму роль він успішно грав у театрі «Руська бесіда».
Критики та колеги відзначали майстерність Курбаса у ролі Корнія. Актор Василь Василько згадував, що Курбас різко виділявся серед учасників своєю професійною досконалістю, й називав його гру блискучим зразком психологічного реалізму. Критик Андрій Ніковський писав, що актор у своїй роботі уникав мелодраматизму і грав свою роль стримано, але в деяких сценах ніби «недогравав». Утім, оскільки Курбас на той час уже був дуже досвідченим актором, таке потрактування ролі могло бути свідомим. Іще категоричніше висловився критик та історик театру Дмитро Антонович, який вважав що Курбасові роль не пасує через темперамент і акторську природу, але й він не заперечував талановитої гри актора.
Хвалили Самійленко у ролі Рити (Чорної Пантери), але у певних сценах вона давала перебільшені реакції й не могла вповні опанувати емоцій. Курбас якраз починав викорінювати з молодих акторів гру нутром, позбуватися некерованих реакцій і жестів, але через брак досвіду в актриси не завжди виходило себе контролювати. Ніковський зазначав: «Красочно провела свою ролю д-ка Самійленко (пантера), і якби не ті її занадто несамовиті вигуки, які робили неприємне вражіння, то їй майже нічого було б закинути». Антонович зазначав, що Самійленко грала з таким темпераментом і силою свою роль, що певні недоліки в її грі відходили на другий план. Добровольську в ролі Сніжинки Антонович називав «окрасою трупи». «Роль Сніжинки провела упевнено і рівно», — писав він.
Багато критики одноголосно дісталось молодій актрисі Антоніні Смереці в ролі матері Корнія. 25-річній дівчині виявилось не під силу створити переконливий образ літньої жінки. Один з рецензентів писав: «Зовсім не на місці була Смерека в ролі матері Корнія. Вона не дала образу матері, а молодий, для старої людини занадто свіжий голос і жваві, зовсім не старечі руки не давали можливості при самій буйній фантазії думати, що це мати дорослої людини».
Василько згадував, що акторська робота Йони Шевченка (Мулена) вирізнялася чіткістю й графічністю малюнка ролі, — але, напевно від хвилювання, на прем’єрі він теж не цілком володів своїми емоціями. Антонович залишив кумедний опис його гри: «Шевченко, пристроївши добре руки, не знав куди дівати ноги і виробляв ними щось неймовірне». Дісталося на горіхи й Курбасу з Самійленко: «Не можна так товктися, і сидіти на хорій дитині, і так її совати по канапі, як це робили Самійленко і Курбас. Але це деталі».
Попри всі недоліки й недоречності, помічені критиками, виставу назвали безперечною перемогою молодого колективу. Її глядацький, а відповідно, і фінансовий успіх підняв моральний дух акторів, і вони з азартом поринули у створення нових спектаклів.
Дмитро Антонович мав багато зауважень до вистави, але став її палким прихильником. Після прем’єри він написав: «Здається, можна сказати, що це театр не актора, але не будемо зразу вішати ярлика. Як би не пішов театр далі, але він виступив переможцем».
