Тексти: Майк Йогансен, Борис Балабан, Леонтій Дубовик, Володимир Скляренко, Кузьма Діхтяренко
Режисери: Володимир Скляренко (1 дія), Борис Балабан (2 дія), Леонтій Дубовик та Кузьма Діхтяренко (3 дія)
Художнє керівництво — Лесь Курбас
Сценографія — Вадим Меллер
Композитори: Юлій Мейтус (1 і 3 дія), Богдан Крижанівський (2 дія)
Хореографи: Ервіна Купферова (1 і 3 дія), Борис Балабан (2 дія)
Акторський склад: Ганна Бабіївна, Борис Балабан, І. Білашенко, Іван Гавришко, Йосип Гірняк, Гладков, Н. Горна, Леся Даценко, Борис Дробинський, Михайло Жаданівський, Тамара Жевченко, Сергій Карпенко, Григорій Козаченко, Ярослава Косаківна, Лідія Криницька, Мар’ян Крушельницький, Андрій Макаренко, Дмитро Мілютенко, Микола Назарчук, Євгенія Петрова, Наталія Пилипенко, Ольга Пігулович, Клавдія Пілінська, Лесь Подорожній, Олександр Романенко, Микола Савченко, Антоніна Смерека, Л. Станіславська, Василь Стеценко, Ірина Стешенко, Надія Титаренко, Павло Уманець, Юлія Фоміна, Олександр Хвиля, Сергій Ходкевич, Роман Черкашин, Валентина Чистякова, Андрій Шутенко
Помічник художника — Майя Симашкевич
Диригент — Богдан Крижанівський
Помічник режисера — Олександр Савицький
Перукарі — А. Федотов, П. Кльовін
Освітлення — Ф. Позднякова
Бутафорія — П. Крамич
Нові грані сценічного формотворення березільців викристалізувалися у виставі-ревю «Алло, на хвилі 477!» (прем’єра 9 січня 1929 року) за текстами Остапа Вишні, Майка Йогансена й Миколи Хвильового. Ревю складалося з трьох дій, які по черзі ставили молоді режисери Борис Балабан, Кузьма Діхтяренко, Леонтій Дубовик та Володимир Скляренко. Наслідком мав стати симбіоз постановчих рішень у межах єдиного естетико-художнього формату. Ревю «Алло, на хвилі 477!» складалося з трьох дій, сюжетно не пов’язаних між собою ні темою, ні ідеєю, а лише об’єднаних виступами двох студентів-конферансьє. «Усі три дії розподілено на ряд окремих епізодів, причому І акт (найбільш вдалі епізоди — “Біля тумби”, “Універмаг”, “Садок на ходу”, “Калоші № 13”) відмічений сатирою на близькі побутові теми, що охопили столицю й столичне життя. ІІ акт — жива й гостра гумореска на Західну Європу; у третьому — достатньо широке “Пекельне дійство з О. Вишнею”. В усіх цих текстах чимало дотепних визначень, жвавих сатиричних фраз, добродушних, але гострих усмішок».
Серед акторських робіт найбільший резонанс у пресі викликав дует Йосипа Гірняка (Лящ) та Мар’яна Крушельницького (Свинка), які в епізодах між актами виконували сатиричні інтермедії. Прийоми конферансу, співи, куплети, частівки були близькі цим акторам, які вже брали участь у виставах «Пошились у дурні» (1924), «Шпана» (1926), «Мікадо» (1927) та ін. Зовнішність мандрівних студентів була шаржованою, яскравою, епатажною. Ось якої думки був про них Михайло Корляків, який загалом оцінив виставу негативно: «Текст, що його вкладено в уста Ляща й Свинки, так само не вражає свіжістю гострого дотепу й сатири». Критичне ставлення Корляківа було зумовлене категоричним несприйняттям сценічного тексту та загальної концепції вистави. Можливо, критик не був широко обізнаний із актуальними тенденціями європейського та радянського театру, тому й удався до асоціативного порівняння з персонажами комедії дель арте — хоча жанр ревю був актуальною естрадною формою 1920-1930-х років. Березільська вистава поєднувала опереткову святковість із елементами ексцентричного «капусника» й відточеністю естрадного шоу (не слід забувати й про кордебалет із імпозантними довгоногими дівчатами). Доволі цікавою видається спроба Володимира Хмурого відшукати історичні корені березільських конферансьє в традиціях українського шкільного театру: «Лящ і Свинка — цілком нові персонажі в українському театрі, який не знав зовсім естрадних форм, при тому їхня театральна природа цілком ориґінальна. Вона не виходить ні з відомих естрадних форм російського театру, ні з якогось іншого. Обидва ті студенти родаки хіба тому бурсакові, що ходив колись із староукраїнським вертепом і, може, штовхнув театр на те, що перші персонажі української естради народилися студентами». Гіпотеза Хмурого видається доречною, адже і дельартівські, й народні (вертепні) маски були наслідком імпровізації та злободенних реприз. Високо оцінив акторські здобутки березільців і Олекса Станкевич, зауваживши, що «об’єднуючу роль в огляді оригінально й доречно виконували Гірняк та Крушельницький (Лящ і Свинка); грали весело, жваво, захопливо, надаючи слову, міміці та жестам справжньої гостроти ревю». Березільські митці створили калейдоскоп актуальних образів-масок, які розважали публіку елементами імпровізації, веселими куплетами та критикою сучасного життя.
